З водія-далекобійника — у захисники України. Історія військовослужбовця Олександра з Рівненщини
Олександр живе дорогами. До війни він був водієм міжнародних перевезень: об’їздив безліч країн, відчував свободу за кермом далекобійної автівки і завжди з радістю повертався додому на Рівненщину, де його чекала сім’я. Життя було простим, дорога була його натхненням, роботою і сенсом.
Так було до повномасштабного вторгнення росії в Україну.
«В лютому 2022 року я готувався в черговий закордонний рейс. Виїзд було заплановано 23 лютого, але погані передчуття не відпускали від родини. Хоча польський роботодавець пропонував виїзд для усієї сім’ї. 24-го розпочалось повномасштабне вторгнення. Кордони закрили. Але я все одно б не поїхав. Совість би не дозволила. Я пішов в місцеве ТрО. Також був і у військкоматі. І лише за третім разом мене мобілізували. Це було 16 березня», - згадує водій-механік одного із підрозділів 23 інженерно-позиційний полк , солдат Олександр.
А далі війна… Позаду майже чотири роки на передовій, контузії та тисячі кілометрів на військовій техніці. Перша ротація пройшла на Київщині: два місяці без зупинок, перевезення техніки, робота на межі сил.
Наступні – на Сході, де Бахмутський напрямок став найважчим випробуванням: три місяці постійних обстрілів, життя в бункерах і перші втрати побратимів.
«Це ми були у відрядженні – в підпорядкуванні інших частин. Було не просто», - зауважив військовослужбовець.
За час служби в ЗСУ Олександр тричі дивом вижив. Один вибух відкинув його на чотири метри - в окоп. Солдат нічого не пам’ятає - лише спалах, «як сірник», і руки побратимів, які витягнули його.
«Я тричі «родився в сорочці». Побратиму, який був зі мною теж пощастило. Йому розірвало лише куртку. Також був випадок на швидкості. Якби зупинився, то розірвало б і мене, і тих, хто поруч. Пам’ятаю, як потому наша бойова медикиня Оксана евакуйовувала нас та надавала першу медичну допомогу», - каже військовослужбовець.
Попри все, Олександра не зламали війна та небезпека.
Побратими називають його «Козак Мамай» - за відвагу, людяність і віру у Перемогу. Він не романтизує війну, він прагне її завершення. Після перемоги Олександр понад усе хоче повернутися на дороги цивільного життя. Він хоче знову сісти за кермо і їхати - не під обстрілами, а по мирних трасах рідного краю та Європи.
Про своє рішення залишитися в лютому 2022 року в Україні Олександр не шкодує. Каже: інакше не дозволила б совість. Він лишив життя, яке любив, щоб захищати те, що любить ще більше – родину та рідну Батьківщину.
За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові та військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання службового обов’язку та високий професіоналізм, проявлений в умовах збройної агресії російської федерації проти України солдат Олександр був нагороджений відзнакою Міністерства оборони України - «Хрест Сил Підтримки», а також почесною відзнакою 23 інженерно-позиційного полку - «Надійний захист у бою».
Пишаємося і дякуємо за захист!
