Реабілітація через літературу: у Рівному презентували книги ветерана Василя Шекери
Василь Шекера за фахом - учитель музики. Свого часу закінчив Бердичівське педагогічне училище, повернувся на Хмельниччину й викладав у рідній школі. Потім зайнявся підприємництвом.
А 25 лютого 2022 року добровольцем став до лав Збройних Сил України.
Василь пригадує, як доводилося перебувати під обстрілами навіть по 12–13 годин, втрачаючи відлік часу і розуміння, де ти знаходишся. Але війна залишила місце для віри й братерства. Ветеран пригадує молодого побратима, який після важкого бою сказав: «Командир, я ніколи в житті не молився. Не знав як. Але цього разу так просив Бога, щоб ми вижили».
Це було після бою, коли їхній підрозділ фактично виходив із повного оточення. Та найбільше Василя вразило інше: боєць молився не просто за себе, а за те, щоб вижили всі. І вони вийшли з майже повного оточення, всі до єдиного.
За понад чотири роки служби, за словами ветерана, із непростреленого у нього тільки права рука. Усі інші частини тіла були поранені, деякі - по кілька разів.
Після другого поранення, перебуваючи на лікуванні, Василь почав систематизувати те, що називав «думками контуженого». Багато текстів записував просто на диктофон у телефоні - думка приходила, і він одразу її фіксував.
«Фізично відновитися легше, ніж морально. Хочеться закритись від світу, але виникає питання: чи ти потім зможеш вийти і повернутися у світ?» - зізнається ветеран.
Він знайшов порятунок у літературі.
Перша книга народилася саме під час лікування після поранення. Збірка білих віршів «Ціна війни - життя» стала для Василя своєрідною реабілітацією. У ній - війна, пам’ять, втрати, люди, надія і те, про що не завжди можна сказати вголос.
А другу книгу - роман «Кохання посеред війни» - Василь писав у 2025 році безпосередньо в зоні бойових дій. Вона заснована на реальних подіях, але цього разу автор говорить не лише про війну, а й про людей, стосунки, кохання та вибір, який доводиться робити у складні часи.
За роки війни, важких боїв на Слов’янському, Ізюмському та Вовчанському напрямках змінилося не лише життя Василя, а й саме його сприйняття світу.
Одного разу, виходячи з позиції, він побачив у заростях козулю. Почав знімати її на телефон і раптом усвідомив: він не вистрелив лише тому, що це була тварина.
«Мені стало не по собі від усвідомлення, наскільки змінилося моє сприйняття світу. Після війни я більше не хочу брати зброю в руки», - згадує він.
У травні 2026 року Василь завершив військову службу за станом здоровʼя.
Але повернення з війни - це не лише момент, коли військовий знімає форму. Це ще й пошук способу знову бути серед людей, говорити з ними, знаходити своє місце у звичайному житті.
Для Василя таким шляхом стали слова.
Сьогодні він багато спілкується з людьми, пише, зустрічається з молоддю, бере учать у літературних фестивалях. Каже, що дуже любить Рівненщину, має тут багато друзів, зокрема й колишніх побратимів за строковою службою, і почувається тут як удома.
Василь більше не тримає зброю. Тепер тримає слово. І ним розповідає про тих, заради кого ми вистояли.
«Ми воюємо за те, щоб наші рідні жили, щоб посміхалися».
