Симон Петлюра і Рівне: волинська сторінка Української революції 1917 – 1921 років
25 травня 2026 р. виповнюється 100 років від дня загибелі видатного українського державного, військового та політичного діяча Симона Петлюри. 25 травня 1926 р. його було смертельно поранено в Парижі. Ця загибель стала однією з найбільш резонансних подій української політичної еміграції міжвоєнного періоду. У сучасній історіографії це вбивство розглядається як одна з акцій радянських спецслужб, спрямованих проти діячів українського визвольного руху.
Симон Петлюра належить до числа ключових постатей Української революції 1917–1921 рр. Як Головний Отаман військ Української Народної Республіки та Голова Директорії Української Народної Республіки (УНР) він став символом боротьби українського народу за власну державність. Академік, українофіл Федір Корш (1843–1915 рр.), знайомий з Петлюрою по його роботі в Петербурзі, про нього писав: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а наш час демократичний час стають національними героями. Живе він при несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги! А коли зміниться, буде він вождем українського народу».
Події 1919 р. стали одним із найбільш драматичних періодів Української революції 1917–1921 рр. та діяльності Симона Петлюри. Після втрати Києва уряд УНР був змушений переміщуватися територією Правобережної України, шукаючи можливості для продовження боротьби за державну незалежність. 17 березня 1919 р. Голова Директорії УНР Симон Петлюра повідомляв усі державні інституції: «Протягом двох тижнів група військ отамана Оскілка, поповнена молодим формуванням, несучи втрату людьми серед тяжких обставин, недостаючи в предметах постачання, часто без чобіт та одягу, але гарячою любов’ю до батьківщини увільнила від ворога майже всю Волинь».
Сучасники згадували атмосферу постійної тривоги й мобільності, у якій функціонувала тогочасна українська влада. Уряд жив у вагонах і переїздах, а фронт наближався швидше, ніж устигали розгортати державні установи. Найвідомішим народним висловом того часу був афоризм, який виник у 1919 р. через постійні переїзди уряду УНР залізницею «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Необхідно зазначити, що хоча Директорія втрачала столиці, але ніколи не втрачала державної ідеї.
25 березня Симон Петлюра прибув у Рівне. Він прийняв рішення: «Урядові, Директорії і цілому центру визначити місцем осідку м. Рівне як тимчасову столицю». У місцевому часописі «Вільна Україна» була вміщена замітка «Розмова з Головним Отаманом», у якій повідомлялось, що місто «зробиться силою самого факту на якийсь час не тільки базою всіх воєнних операцій на Придніпрянській Україні, але також на якийсь час…столицею краю. Тут прибувають всі міністерства з Директорією, тут розпочнетися наново організація всього нашого державного життя». У цьому ж числі надруковано інформацію «Приїзд міністерств до Рівного: «31 березня до м. Рівного прибули міністерства – справ внутрішніх, закордонних, земельних, фінансів, торгу й промисловости, праці, освіти, народного господарства, харчових справ, юстиції, преси і інформації, здоров’я, культів, єврейських справ, морських справ і Державний контроль». Також у пресі пояснювалося, що час їхнього тут перебування буде залежати від розгортання успішних дій українських військ на східному фронті. Наголошувалося: «Уряд в Рівному розпочне свою діяльність, яка, на жаль, з причин скорого наступу ворога мусіла на якийсь час з такою великою шкодою для краю припинитися».
Таким чином, наприкінці березня Рівне перетворилося на один із ключових політичних і військових центрів УНР. Особливого стратегічного значення тогочасній українській столиці надавала близькість до важливого залізничного вузла Здолбунова, який у добу Української революції став важливим осередком військової логістики та урядових комунікацій УНР. Тут, на залізничній станції розташовувалася штаб дієвої армії, працювало Інформаційне бюро Армії УНР, де виходила газета «Дзвін», що визначалася як його «Щоденник…». У час перебування української столиці у Рівному, навесні 1919 р. Симон Петлюра проживав у вагоні на станції Здолбунів, координуючи діяльність військового та державного керівництва республіки, а засідання, згідно свідчень очевидців, Голова Директорії проводив у приміщені теперішнього ліцею Ч. 5, що розташований на вулиці Міцкевича, 36 [4]. Зокрема, 11 квітня 1919 р. у Здолбунові Петлюра провів зовнішньополітичну нараду з питань зовнішньої політики. На порядку денному було питання перемир’я з більшовиками або ж укладення договору з поляками. Про перебування Симона Петлюри у Здолбунові свідчать меморіальні дошки на приміщені залізничного вокзалу і ліцею Ч. 5. Відстань між Рівним і Здолбуновом, яка становила близько десяти кілометрів, в умовах революційної доби сприяла створенню єдиного військово-адміністративного простору, у якому поєднувалися урядові установи, штаби та стратегічний залізничний вузол УНР.
Відомо у яких тогочасних рівненських будівлях розташовувалися міністерства УНР. Державна канцелярія розмістилася на першому поверсі будинку Вігдоровича по вулиці Гоголівській (тепер вул. С. Петлюри, 17, Літературний музей Уласа Самчука, Музей бурштину). Міністерство закордонних справ знаходилося також на цій вулиці, у будинку міської єврейської початкової школи імені Переця. Управа головного штабу – в будинку жіночої гімназії по вулиці Думській (тепер вул. Героїв поліції, Рівненське районне управління поліції). Канцелярія військового міністерства – в готелі «Версаль» по Шосейній (тепер Соборна). Міністерство юстиції в приміщенні з’їзду мирових суддів. Міністерство освіти – в приміщенні колишньої реальної гімназії (тепер Краєзнавчий музей). Головна слідча комісія – в колишньому палаці Любомирських по вулиці Замковій.
Чи не найвідомішим уенерівським міністром, що працював у Рівному став знаний науковець Іван Огієнко – майбутній митрополит Іларіон. Івана Івановича було призначено міністром освіти, яке розмістилося у приміщенні навчального закладу міста, що розпочав свою роботу у 1839 р. З оголошень місцевої преси відомо, що «Прийом у п. Міністра проф. І. Огієнка щодня, крім свят, від 12 до 1 год.». Про зустріч із ним у стінах будинку міністерства освіти згадував Федір Пекарський, який спілкувався з міністром стосовно відкриття Рівненської української гімназії, яку він очолив 1923 р. Тоді міністр наголошував: «Гімназія у вашому місті з такими традиціями як Костомаров, Короленко має більші права, ніж яка інша…». В пам’ять про роботу у колишньому приміщені міністерства освіти УНР Івана Огієнка, 2019 р. на фасаді Рівненського обласного краєзнавчого музею було відкрито пам’ятну дошку.
У квітні 1919 р., коли уряд Директорії перебував у Рівному, у будинку навпроти народної управи, що розміщувалася у приміщенні колишнього Земства (ріг сучасних вулиць Петлюри і Словацького, знаходилася редакція «безпартійної, демократичної» газети «Вільна Україна». Також, у той час в місті під гаслом: «Нехай живе Українська Народня Республіка!» виходив часопис «Надія Украіни». Його видавцем була Державна інспекція Північної групи Армії УНР. Одна з основних рубрик газети мала назву «Війна з Московщиною». Симон Петлюра також подавав власні дописи до цього часопису.
Місцезнаходження у Рівному урядових структур Директорії та Головного Отамана військ УНР Симон Петлюра надало місту особливого статусу. Окрім міністерств, тут функціонували військові штаби, дипломатичні та адміністративні установи, наколо концентрувалася українська армія. Рівне також стало важливим вузлом комунікації між Волинню, Галичиною та центральними районами України. Тоді політична ситуація залишалася надзвичайно складною. Армія УНР одночасно вела боротьбу проти більшовицьких військ, білогвардійських формувань та на той час мала напружені взаємини з Польщею. Тому діяльність уряду у Рівному відбувалася в атмосфері постійної військової небезпеки та нестабільності.
Уряд Директорії на чолі з Сергієм Остапенком, на час прибуття його до Рівного, складався переважно з поміркованих політиків та безпартійних фахівців. Його головною метою був пошук компромісу з країнами Антанти для боротьби з більшовиками. Проте, як наголошував начальник Генерального штабу Дієвої Армії Андрій Мельник, відсутність у Рівному членів уряду деморалізуюче впливає на військо. 9 квітня у місті було сформовано новий уряд на чолі з Борисом Мартосом, який намагався нормалізувати ситуацію в державі, організувати адміністративний апарат та продовжити боротьбу проти більшовицького наступу. Одним з перших кроків нового уряду на чолі з Мартосом було оголошення 12 квітня у Рівному декларації, яку підписали члени уряду, а від Директорії Симон Петлюра та Андрій Макаренко. Текст починався з нагадування про двох ворогів України – поляків та російських більшовиків, що одночасно атакували українські землі. Уряд закликав обороняти все трудове населення України й «простягав руку всім українським соціалістам та селянам і робітникам».
Надалі Петлюра у Рівному проводив наради з новим Кабінетом Міністрів, що стосувалися налагодження державного життя. Водночас політична ситуація залишалася вкрай напруженою через конфлікти всередині українського військово-політичного середовища. Кульмінацією подій стала спроба державного перевороту здійснена отаманом Володимиром Оскілком 29 квітня 1919 р. у Рівному. Вона була викликана наказом Симона Петлюри про його усунення з посади командувача, оскільки він не виконав неодноразові накази вирушити на фронт. Оскілко пояснював свій виступ проти Петлюри тим, що вважав помилковим воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків. Він був переконаним, в необхідності укладання миру з Польщею і направлення усіх військових сил та засобів проти більшовиків.
Також цей заколот позиціонувався як вимушений і рятівний крок патріотичних і державницьких сил проти руйнівного соціалістичного експерименту уряду Мартоса. Замість нього передбачалось «утворити каоліційній кабінет міністрів з усіх українських партій, як наддніпрянских, так і галицьких для консолідації усіх українських сил».
Заколотники заарештували Бориса Мартоса та частину урядовців у Рівному. Вони планували заарештувати і Головного Отамана Симона Петлюру, проте той перебував на залізничній станції Здолбунів у своєму штабному вагоні. Надісланий Оскілком загін кінноти зустрів збройний опір петлюрівської охорони й не зміг виконати завдання. Симон Петлюра оголосив Оскілка поза законом та підтягнув до Рівного резерви, зокрема елітні частини Корпусу Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця та республіканські бронепотяги. Місцеві залізничники підтримали Директорію і заблокували пересування оскілківських ешелонів. Побачивши рішучий наступ Січових стрільців та деморалізацію власних солдатів, Володимир Оскілко разом із начальником штабу генералом Всеволодом Агапієвим залишив свій штаб і втік із Рівного. Вірні Директорії війська зайняли місто, безкровно звільнивши Бориса Мартоса та урядовців.
Вже 1 травня 1919 р. звільнений уряд Мартоса продемонстрував повне відновлення контролю над тогочасною столицею, провівши у Рівному офіційну першотравневу демонстрацію під державними прапорами. Спроба перевороту провалилася, проте вона суттєво послабила внутрішню стабільність армії УНР в умовах наступу зовнішніх ворогів. 5 травня 1919 р. уряд УНР був змушений залишити Рівне через підхід впритул до міста більшовицьких бригад.
Оглядаючись на ті історичні події необхідно акцентувати на особливому значенні і символічному вимірі перебування Рівного у статусі української столиці. У квітні – травні 1919 р. місто стало одним із тих осередків, де українська державність початку ХХ ст. проявилася не лише декларативно, а через реальне функціонування національних інституцій влади. Саме тут ухвалювалися рішення військового й державного характеру, координувалася діяльність армії та урядових структур. У складних умовах війни та постійного відступу армії УНР, Рівне було не лише столицею держави, а й простором її функціонування. В місті та орбіті його впливу Симон Петлюра здійснював державне управління, вів переговори, координував дії армії, ухвалював рішення в умовах втрати територій, займався мобілізаційними питаннями, утримував дисципліну.
Таким чином, весна 1919 р. стала і для Рівного часом великих політичних випробувань і водночас періодом, коли місто опинилося в епіцентрі боротьби за українську державність. Саме тут перебували урядові структури Української Народної Республіки та Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, який у складних умовах війни намагався зберегти українську державу. У зв’язку з подіями, пов’язаними з перебуванням уряду Директорії у Рівному, місто з провінційного населеного пункту перетворилося на один із центрів українського державотворення.
Рівняни пам’ятали перебування керівника Директорії у Рівному, тому із сумом прийняли звістку про його загибель 25 травня 1926 р. від рук агента НКВС Шварцбарда. У храмах міста відбувалися панахиди за упокій його душі. Ця скорботна традиція продовжувалася у травневі дні протягом наступних років міжвоєнного часу. Тоді у Рівному неодноразово проходили заходи пам’яті Симона Петлюри. Один з них – Академія на його честь відбувався у кінотеатрі «Новий світ» (тепер вулиця Поштова) та зібрав до 700 осіб. Учасниками торжества були волинський воєвода Юзефський і повітовий староста Богуславський. Після виступу хору села Глинськ, доповідь про Головного Отамана виголосив редактор тижневика «Українська нива» Петро Певний. Про жалобну службу Божу у Новому Корці з нагоди 10-ї річниці пам’яті Симона Петлюри 25 травня 1936 р., доповідав своєму керівництву комендант постерунка корецької поліції. Також до 10-ї річниці загибелі, у Рівному, Волинське Українське об’єднання випустило збірник «Волинь-Петлюрі». Наступного року у Париж з Рівного на кладовище Монпарнас, до могили Головного Отамана виїхала делегація місцевих мешканців. Ось як про це повідомляв український часопис «Сонечко»: «Молодь Волині зложила поклін могилі Симона Петлюри. Відомо, що великий лавровий вінок містив 23 стрічки з написами на них від різних українських установ, серед яких Рівненська початкова школа імені Гетьмана Івана Мазепи й Рівненська українська гімназія.
У Бавнд-Бруці під Нью-Йорком є Пантеон – меморіальний комплекс, де поховані найвидатніші особистості української нації. Ініціатором його спорудження був патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). У центрі цвинтаря стоїть високий (майже 10 метрів) білий гранітний хрест (проєкт Петра Холодного-молодшого). Він присвячений жертвам Голодомору 1932–1933 рр., борцям за волю України та воїнам. На ньому – державний герб України та військові відзнаки. Поруч, біля підніжжя хреста, лежить оригінальна могильна плита з паризької могили Симона Петлюри. Її перевезли з Парижа до Бавнд-Брука 1970 р. Це символічний елемент меморіалу. Таким чином пам’ять славного українця, консолідує пам’ять тих, хто тут похований, воєдино.
В роки Другої світової війни справу Симона Петлюри продовжив організатор УПА Бульба-Боровець, похований на цвинтарі у Бавнд-Бруці. Уродженець Бистрич (сучасна Березнівщина), згадував, що його старший брат був у петлюрівцях, після повернення додому він навчав місцквих хлопчаків воювати. Також Тарас Боровець наголошував, що після поразки визвольних змагань пішли в народні маси. В Україні їх було більше, ніж на еміграції. На прикладах їхньої боротьби зростало майбутнє покоління українців, серед якого був і сам майбутній генерал-хорунжий УПА – Тарас Бульба-Боровець.
У радянський час пам’ять про УНР у Рівному довгий час була витіснена. Тільки із здобуттям незалежності місто розпочало повертати ці сторінки історії. 14 жовтня 2001 р. у місті відкрито перший в Україні пам’ятник Симону Петлюрі. Симон Петлюра і діячі УНР знову інтегруються у локальну історичну пам’ять рівнян.
Сьогодні справу Головного Отамана продовжують сучасні захисники України. Це –152-а окрема єгерська бригада імені Симона Петлюри Сухопутних військ ЗСУ. 6 грудня 2025 року бригада отримала почесну назву імені Симона Петлюри.
У час, коли Україна знову виборює свою свободу й право на незалежне майбутнє у протистоянні з російською агресією, пам’ять про Симона Петлюру є не лише даниною історії, а й нагадуванням про незламність української державницької традиції, жертовність борців за волю України та відповідальність сучасних поколінь за збереження власної держави. Рівне, яке свого часу стало столицею Української Народної Республіки, дотепер зберігає цю історичну пам’ять, вшановуючи Симона Петлюру як символ боротьби за незалежну Україну.
Підготував старший науковий співробітник відділу давньої історії та середніх віків Олександр Булига.
