Шлях воїна 104-ї бригади ТрО: від судномеханіка до командира роти
Василь з позивним «Папай», його шлях до війська почався не з полігону, а з моря. До повномасштабного вторгнення він був судномеханіком: «ходив у далекі рейси, перетинав океани, побував більш ніж у двадцяти країнах, навчався й набирався досвіду». Море загартувало його характер - витримку, відповідальність і вміння діяти в складних умовах, коли помилка може коштувати життя.
Повномасштабна війна застала Василя на порозі дому. «21 лютого повернувся з контракту, а вже за кілька днів разом із дружиною виїхав із Києва до рідного Костополя, щоб провідати батьків. Уночі пролунав дзвінок - почалася масована ракетна атака на столицю. Відтоді моє життя розділилося на «до» і «після»» додає Василь.
«З перших днів я пішов до військкомату, але тоді брали передусім тих, хто мав бойовий досвід. Але я не чекав осторонь: разом з іншими готувався до оборони, допомагав у тилу, робив усе, що було можливим. У квітні 2023 року офіційно долучився до війська, підписав контракт і потрапив до підрозділу, у якому хотів служити».
Свій шлях Василь починав із посади - помічника кулеметника у роті вогневої підтримки, а через деякий час був призначений на іншу посаду - навідника СПГ-9. Саме на цій посаді почалися перші бойові виїзди, Торецький напрямок.
Згодом Василь пройшов офіцерські курси в Одесі, по завершенню навчання повернувся до своєї частини вже офіцером, де очолив протитанковий взвод. Його бойовий шлях офіцером пролягав через Очеретине, Запорізький напрямок, Куп’янщину.
На Запорізькому напрямку Василь зазнав поранення після серії прильотів, отримавши контузію та сильне запаморочення, але попри це залишався з підлеглими й не покидав позицію; «лише після ротації потрапив на стабпункт і в госпіталь, однак після лікування знову повернувся в стрій, а під час наступного обстрілу, отримавши повторну акубаротравму, але відмовився від госпіталізації, бо командир роти на той час був поранений і підрозділ потребував керівника». Протягом сімнадцяти місяців він виконував обов’язки командира роти вогневої підтримки, а згодом очолив роту наземних безпілотних систем першого батальйону БпС.
Головним мотиватором котрий не дає зламатися для Василя - це родина.
«Їхні фотографії завжди поруч. У моменти, коли стає важко, я просто дивлюсь на них і згадую, заради чого тримаюсь. Війна забрала багато - перші кроки дітей, перші слова, найцінніші миті. Після перемоги хочу надолужити цей час - бути поруч, жити для сім’ї».
Він добре розуміє, як змінилася війна: від перших зіткнень до технологічної боротьби дронів, FPV і наземних безпілотних систем. І переконаний - цей розвиток не можна втратити, бо майбутнє війни вирішується не лише силою, а й розумом.
104 бригада тероборони ЗСУ "Горинь"
