«Хотів, щоб мої брати не йшли — але у війську зараз всі. Бо така наша доля»

Він пішов на війну не вперше. Ще у 2015 році Юрій із Рівненщини на позивний «Малиш», добровільно став до лав Збройних Сил. Тоді, каже, просто не міг інакше.

«Я хотів, щоб мої брати не пішли. Щоб я один відслужив, щоб та війна закінчилась. Хотів найкраще… А вийшло, як завжди — тепер служимо всі».

З 2015 по 2017 рік він пройшов Маріуполь, Мар’їнку, передову Донеччини, демобілізувався, повернувся до цивільного життя. Працював у сфері охорони, був начальником зміни, потім — механізатором у великій агрокомпанії. Але 24 лютого 2022 року усе повторилося.

«Зателефонував троюрідний брат — каже, почалось вторгнення. Я навіть не думав. Хочу до своєї бригади, де служив раніше. Не вийшло — потрапив у тероборону. Так і залишився в 2-му баті 104-ї».

Юрій не любить говорити про війну. Не тому, що боїться — просто надто багато бачив. Останні дні перед відпусткою — найважчі:

«Виносили наших 200-х… Я не хочу про це говорити. Нехай воно там і лишається».

Та навіть у темряві фронту завжди знаходиться місце для світла. Одного разу, повертаючись у відпустку, побратим узяв із позицій маленьке кошеня.

«Їдемо, заїжджаємо на заправку, дівчата — одразу фотографуються з тим котенятком. Маленьке, чорне, обгоріле, але живе. І от ти дивишся — навіть на війні є місце доброті».

«Хотів, щоб ніхто з моїх не йшов. А тепер і я, і брати — всі тут. Та, мабуть, інакше не могло бути. Бо якщо не ми — то хто?».