РІВНЕНСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

На головну

Уряд України Мапа сайту

Всі матеріали на веб-сторінці розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0International

 

33001, м. Рівне, вул. Соборна, 195, тел./факс: (0362) 63-60-91, Е-mail: rivnenskarda@rv.gov.ua

 
 червня 2019 
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
Пошук
Розширений пошук»
 

 

 
Свідчення очевидців Голодомору


Свідчення очевидця з смт. Клевань Півторак Петра Васильовича

                    

         У 1932 – 1933 р.р. я жив із своєю матір'ю і сестрою у с.Адамівка на Черкащині. Село було невелике – всього 65 дворів. Мій батько та три старші брати були на Донбасі. Ті роки сильно врізалися в пам'ять. Пам'ятаю, як сільські активісти і люди з району їздили по селу і забирали все, що залишилося після їх же попередніх "наїздів". Забирали все, як тоді у нас говорили, "під мітелку". Пам'ятаю, як до нас зайшли, у стіни штрикали прутами, чи де у стіні чого не замурували. А оскільки вже не було чого взяти, то, спересердя, вкинули кота у мішок. Їли ми гнилу картоплю, буряк, який знаходили у землі, пам'ятаю смак акації. Старший брат демобілізувався у цей час з армії, прийшов додому, а його за одежу вбили. Матір, не витримавши цього, через кілька днів теж померла. Пам'ятаю опухших від голоду сусідів, які не могли ходити; ноги були, як колоди. Теж скоро повмирали. У сусідньому селі вирили великий котлован і звозили туди драбиняками тіла померлих від голоду.

 

    Записала дочка, Півторак Галина Петрівна, 5 лютого 2008 року.

 

Свідчення очевидця з смт. Клевань Спинальського Олександра В'ячеславовича

                    

        В роки Голодомору 1932 – 1933 років мені було 7 – 8 років. Батько працював чоботарем і одержував хлібні карточки, на які одержували 100 г хліба. Для його одержання потрібно було стояти у величезній черзі, часто цілу добу. Багато людей не витримували і, не дочекавшись своєї черги, втрачали свідомість, прямо на очах сотень людей падали і вмирали. В місто приходили селяни, намагались купити карточки на хліб у міщан. За них вони віддавали все, що в них було з майна, але дуже рідко хто їм допомагав. Ці невідомі помирали прямо на вулицях. Їх підбирали двоє чоловіків на худій конячці: вони періодично вантажили їх на підводу і відвозили в глибоку яму на кладовищі, куди, часто живцем, їх скидали.

 

         Записали учні 9-В класу Клеванської ЗОШ № 2 Коробчук Роман, Мацерук Богдан та вчителька історії Віюк Л.М., відвідавши свідка вдома 4 лютого 2008 року.

 

Свідчення очевидця з смт. Клевань Дудось Фаїни Гнатівни

 

         Посилаючись на те, що я мала 2 роки, то я не пам'ятаю того, що в сім'ї говорили. Але, коли я виросла, розмови про голод не вщухали, тяглися довго, починаючи з 1933 року до початку війни. Говорили сусіди, родичі, тужили за померлими. Розповідали, що приходили в хату і все забирали, всі запаси. Голод не сходив з пам'яті, з вуст. Розповідали, що зробила голод влада. Що приходив представник комісії від влади із таким, як в нас, говорили "спички" – залізні, загострені, покручені палки. Заходили в хати і "спичкою" свердлили і шукали, чи не ховали зерно в землі. Так свердлили всюди: в хатах, під фундаментом, в пічурках замурованих, на горі. І вишукували в пічках торбочки з зерном. Все було обрито, розрито, все забирали.

                  

         Записали учні 11-В класу Клеванської ЗОШ № 2 та вчитель історії Чорно- бай О.А., відвідавши свідка Голодомору вдома.

 

Свідчення очевидця з смт. Квасилів Старченко Лариси Андріївни      

                    

         Мама в с.Білозір'я працювала вчителькою. Тато помер, коли Ларисі було 2 роки, тому довелося жити з бабусею в с.Гулаківка. Жила з бабусею до 4 класу. Після смерті бабусі переїхала до мами. 1932 – 1933 роки називає страшними часами. Ларисі було тоді 6 років, тому пам'ятає мало. В хаті була піч, а під піччю був припічок, де бабуся заховала хліб і пшеницю. Забила дошками, забілила, думала, що влада не знайде. Знайшли і забрали все, що було. Пам'ятається, як хотілося їсти. Лариса з дітьми такими, як сама, йшли на околицю села, де росла шовковиця, рвали і їли плоди.

        

         Записала учениця 11 класу Квасилівського НВК "школа-ліцей" І.Єрещенко.

 

 Свідчення очевидця з смт.Оржів Коцюбинського Олександра          Івановича                                                                                                                                

     В 1933 році через важкі умови проживання (відсутність продуктів харчування, низька оплата праці найманих робітників колгоспами) родина змушена була переїхати у Вінницьку область, де були родючіші землі та відносно багаті колгоспи. Це допомогло родині з великою кількістю дітей пережити ті страшні часи. Найболючішими спогадами є спогади про те, як люди помитали, іноді просто сівши перепочити, або не просинались після нічного сну.

 

         Записала Мацько Олександра, внучка, 1 липня 2008 року.

 

Свідчення очевидця з смт.Оржів Тимофеєва Сергія Кузьмича

 

     Мені на той час було 10 років. Батько був ковалем. Нашу сім'ю врятувала корова. Батько хотів її зарізати, але мати не дала. Мій дід мав 3 синів і 2 дочки. А ще 12 десятин землі. Тому, щоб його не ув'язнили, розділив землю серед своїх дітей. Як приїхали шукати, то нічого не знайшли. Коли сиділи у вітальні, батько через вікно засипав зерно у хату. І тут наказали відчинити двері, наставили пістолети. Що було робити? Відчинили. І все зерно висипалося. Все забрали. Не залишили і жменьки. А їжу, що була на столі, викинули на дорогу. Коли не було що їсти, з рогатки стріляли горобців, от і їжа була. Батько пішов працювати у млин, щоб хоч жменьку приносити зерна до хати. А в той час дружина директора млина народила дитину, а молока не було. От і приходить він до працівників і питає:"У кого є корова?". Усі мовчать. Ну батько сказав, що в нього є. Поговорили з директором млина і домовились, що буде він йому привозити молоко. На другий день приходить батько до мене й каже, що треба забрати пил у млині. Привіз я чотири мішки, відкриваю і бачу, що там найвищий сорт муки. А директор на другий день сказав, що, як закінчиться, то дасть ще. То вже батько ділився з усіма сусідами. Отак і вижили ми, дякуючи нашій корові.

 

     Записала Наглюк Людмила Петрівна, методист відділу освіти Рівненської райдержадміністрації, 1 липня 2007 року.

 

                  Свідчення очевидця з смт. Оржів Кацала Данила Івановича

                                                                    

     Коли розпочався голодомор в 1932 році, мені було 6 років. Всього в сім'ї було шість дітей, я був передостанній. В 1932 році одного дня була чудова погода, урожай був гарний, але недозрілий. Від начальства був наказ скосити все зерно і витратити його на фураж худобі. Були спеціально створені бригади, які ходили по домівках і обшукували всю хату, а коли щось знаходили, то все забирали. Нас одне врятувало, що ми жили біля лісу. Їсти в нас нічого не було, крім кукурудзи, і то її було зовсім мало. Із ліщини зривали бруньки, сушили їх, потім перемелювали і їли. Ось так ми перебивалися до весни. Весною їли зелень, листя черешень, липи, дикий щавель, ходили в ліс по гриби. Нас ще виручала корова, яка отелилася. Телятко з'їли зразу, навіть шкіру обсмалили і з'іли. Корову тримали в хаті, бо злодії крали все, навіть собаку вкрали і з'їли. На ніч вікна і двері закривали, чим могли. Оскільки в нас була багатодітна сім'я, деколи в колгоспі давали похльобку. Мама була хвора, працювати не могла. Батько працював біля села, там будували нову шосейну дорогу. На зарплату давали хліб, приблизно 500 г. Діти всі ходили на поле , де були черешні., але охорона нас гнала, била до смерті. З нашої сім'ї ніхто не помер, але було дуже багато померлих людей з інших сімей, які лежали на дорогах в лісах.. І, нарешті, ми дожили до 1933 року, На полях вже було трошки врожаю.

    

      Записала Сосницька Катерина Адамівна, двоюрідна внучка Кацала Данила, 1липня 2008 року.

 

Свідчення очевидця з смт.Клевань Ставицького Миколи Андрійовича

 

         Пам'ятаю страшний голод 1932-1933 років. Люди в селі пухли з голоду. Мій одноліток Худенко, разом з сім'єю, особливо запам'яталися мені. Вони дуже голодували. Найбільше померло людей, які жили в степових селах. Були випадки канібалізму. Недалеко від нашої садиби жив у землянці Винниченко Сварив, який зі своєю дружиною, збожеволівши від голоду, з'їли свою дитину – сина Мишка, і самі незабаром померли. Люди, пам'ятаймо про це.

 

         Записали учні 9-В класу Клеванської ЗОШ № 2 Коробчук Роман, Кузьмич Олександр та вчитель історії Віюк Л.М., 4 лютого 2008 року.

 

Свідчення очевидця з с.Олександрія Гаврилюк Ганни Антонівни

 

         Згадувати про страшні роки голодомору боляче. Не віриться, що люди вмирали серед хлібів, що людину можна принизити так, що вона втрачала почуття гідності і перетворювалась на немислячу істоту.

         Себе я бачу в ту страшну пору восьмирічною дівчинкою, п'ятою серед сімох дітей. А ще батьки, бабуся. Десять ротів, як десять жорновів, і на кожний треба було щось кинути. А кинути нічого: буксири (так у нас на Полтавщині називали шукачів зерна) впорали навіть вузлик з квасолькою. Витягли з колисочки, де спав найменшенький братик. Ті нелюди залізними палицями зрили долівку, розвернули припічок, поштрикали все. Ані зернини!..

         Ми, дітлахи, повзали по узбіччях доріг, по полях і стежках. Рвали бур'ян, щоб висушити його, потовкти в ступі, просіяти і спекти ліпників. Обпікаючи пальці, хватали їх гарячими і запихали в рот. Вони обпікали нутрощі, а найбільше – душі.

         Все наше "багатство", що поміщалося в старенькій скрині, перекочувало в чужі гардероби: сувої  домотканого  полотна, хустки, вишиті рушники і сорочки – все віддано за бурячок, картоплинку, жменьку муки чи качан кукурудзи. Нас врятувала корівка.

         Здавалося, що ми забули всі слова рідної мови, крім одного – їсти. Воно холодом розколювало і нічну тишу. Спали ми покотом на дерев'яному полу (так називався широкий поміст з дощок) і не раз чули, як мама вночі обмацувала кожного, чи теплий ще, чи вже захолов. Особливо тяжко було зимою: ні корінчика, ні зеленини.

         Здається аж з Воронежа батько привіз торбинку борошна. Мама раділи: буде чим заколочувати окріп і годувати найменшенького, йому ще й року не було. Та тільки мама вийшли з хати, ми сараною налетіли на торбинку і виїли все до пилинки. Чекали сварки. А мама обняла нас, скільки хватало рук, і заплакала: "Діти, діточки, чим же я тепер буду годувати свого синочка". Хата наповнилась безсилим скиглінням. Ми плакали.

         Пам'ятаю сусіда. Він прийшов просити їсти: опухлий, шкіра на ногах потріскалась, з тріщин стікала вода. Наш ліпник його не врятував, упав бідолаха за порогом, щоб більше ніколи не встати.

         А я, дитина, дивувалась: чого це мертвих звозять на гробики (кладовище) на возі, чому не кладуть в домовини, не одягають в нове вбрання, чому ніхто не плаче? Страшно, нестерпно, боляче…

         Добре, що душі "безвинно убієнних" будять нашу пам'ять, нашу совість, що тисячі розповідей про голодомор примусять здригнутися навіть камінне серце.

         Катам прощення не буде!

 

         Запис зробила особисто Гаврилюк Ганна Антонівна, очевидець Голодомору 1932-1933 років.




Реєстрація
Логін
Пароль
Реєстрація
Опитування


 

 

   

 

 

 

  

 

Запитання | Адміністратор
Інформаційний супровід: pressa1@rv.gov.ua Тех. підтримка: forweb@rv.gov.ua  ©  Рівненська обласна державна адміністрація
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

_________________________

ОГОЛОШЕННЯ

 

Форум бізнес- і ІТ-лідерів

 

Обласний конкурс проектів розвитку територіальних громад на 2019 рік

 

Порядок використання коштів, передбачених в обласному бюджеті, на часткове відшкодування відсоткових ставок за кредитами (позиками) банків, що надаються на реалізацію проектів суб’єктів малого і середнього підприємництва

 

До уваги надавачів послуг за спожиті енергоносії та надані житлово-комунальні послуги

 

Об’єкти бюджетної сфери, які потребують здійснення енергоефективних заходів із залученням механізму енергосервісу та інвесторів

 

Оголошення для органів місцевого самоврядування щодо розрахунку середньозважених тарифів на тепло!