На головну Уряд УкраїниМапа сайту
 
 квітня 2019 
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 
Пошук
Розширений пошук»
 


    Герої не вмирають


 

 

 


 

 

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Погода в Україні

 

   MyCounter - Ваш счётчик 

 

 

Piccy.info - Free Image Hosting
Демидівська РДА

http://i.piccy.info/a3/2018-09-03-11-26/i9-12594733/500x299-r/i.gif

ДЕМИДІВКА: шлях крізь століття


ДЕМИДІВКА:  шлях крізь століття

Дослідження історії рідної землі завжди хочеться починати з найдавніших часів і тоді свідками, які б розповіли про неї, стають археологічні знахідки, тобто матеріальні історичні джерела. Демидівська земля теж має таких мовчазних свідків своєї історії. Одні з них уже відкрили свої таємниці, інші ще чекають слушного часу, щоб заговорити на повний голос. Але і з уже відомого можна сказати, що на території Демидівщини люди проживали ще в добу мезоліту. Він розпочався, шли почав відступати льодовик. В цей час було винайдено лук і стріли, прилучено першу тварину - собаку, люди навчилися виготовляти глиняний посуд. Мезолі­тичне поселення найдавніших людей було знайдено на околиці села Вовковиї, що неподалік від Демидівки. У епоху неоліту в межах краю спочатку з'явилося ско­тарство, і тільки пізніше населення почало займатися землеробством. Люди сели­лися поблизу лісу і води, оскільки займалися рибальством і мисливством. На­явність річок, горбкуватий рельєф, зручний для влаштування напівпечерних і півземлянкових жител і матеріал (кремінь) придатний для виготовлення знарядь праці сприяли тут скупченню людських осель.

Найхарактернішою рисою техніки виготовлення знарядь з кременю було обби­вання, сколювання і відтискання. Крім зброї з каменю виготовляли багато знарядь, пов'язаних із збиральництвом: товкачі, ступки, зернотерки, серпи. Неолітичні посе­лення на Демидівщині знайдені на території сучасних сіл Більче та Набережне.

Енеоліт (перехідний період від кам'яного віку до епохи бронзи - мідно-ка­м'яний вік) охоплює ІУ-др.пол.ІІІ тис. до н.е. Племена, що населяли наш край у цей період відносяться до трипільської культури, культури кулястих амфор і куль­тури шнурової кераміки. На відміну від інших трипільських племен, місцеві посе­ленці посуд розписували дише білою фарбою. Енеолітичні стоянки первісних людей були знайдені на території сіл Товпижин та Хрінники.

Важливим джерелом пізнання життя людей цього періоду є поховання. Архе­ологічні знахідки поховань поблизу Демидівки свідчать, що вони відносяться до скелетових курганних поховань, тобто, до погребального ритуалу східної слов'я­нської культури. Важливі археологічні дослідження прадавніх слов'янських цвинтарищ і городищ Волині зробив наприкінці XIX ст. український учений В. Антонович, професор Київського університету, й узагальнив їх у працях „Археологічна карта Волині” та „Роскопки курганів у Західній Волині”. Дослідження Антоновича дали йому підставу визначити типові явища у погребальних обрядах. Характерним було курганне поховання. Існував звичай ховати померлих-у неглибокій ямі і насипати над гробом курган. Покійника клали навзнак, головою на захід, у труну клали речі  і прикраси, які він носив за життя. Подібні звичаї живуть і досі.

Епоха бронзи тривала від др.пол. ІІІ тис. до початку І тис. до н.е. і була пред­ставлена в нашому краї комарівською, лужицькою, городецько-здовбицькою, а також стжижовською культурами. Вони характеризуються вдосконаленням зна­рядь праці, значним розвитком скотарства і землеробства. Поселення носіїв лу­жицької культури знайдено поблизу с.Вербень, що неподалік від Демидівки. Ар­хеологічні знахідки комарівської культури відкриті поблизу сіл Охматків, Малево, Більче.На околицях Демидівки знайдено крем'яне вістря на спис, що відноситься до стжижовської культури (хронологічні рамки 1750-1500рр. до н.е.) Носії цієї куль­тури займалися землеробством, скотарством та виготовленням у численних май­стернях високоякісних виробів (сокири, кинжали, вістря на списи). Головний ма­теріал з якого виготовлялись ці вироби - кремінь.

Доба заліза в середній та східній Європі почалася в І тисячолітті до нашої ери. Залізо у Європу потрапило зі Сходу. Деякі вчені вважають, що один з тих шляхів пролягав через Україну. Доба заліза ділиться на два періоди: перший - передскіфський (IX- УІІІ т.до н.е.), другий - скіфський (УІІ – ІІІ ст. до н.е.).

До передскіфського періоду належить висоцька культура (назва походить від с. Висоцьке Львівської області). Археологічні знахідки цієї культури виявлені в околицях сіл Більче, Боремель, Малево, Товпижин, Хрінники, які розташовані по­близу Демидівки. Представники цієї культури займалися землеробством, розве­денням свійських тварин. Вони мешкали у відносно невеликих поселеннях, а жи­телі сусідніх селищ ховали своїх небіжчиків на високому спільному родовому могильнику. Зустрічаються у похованнях залізні та бронзові прикраси, крем'яні сережки та вістря на стріли, залізні ножі, побутовий посуд, численні невеликі по­судини культового призначення та культові глиняні фігурки тварин та птахів.

У період з ІІ ст. до ІУ-У ст.н.е. проживали неподалік від Демидівки племена готів. Сучасні археологічні дослідження доктора історичних наук, заступника ди­ректора Інституту археології Національної АН України, Дениса Никодимовича Козака, який вже 10 років веде тут систематичні розкопки, принесли дуже багато нових даних про життя цих племен. На його думку; Волинь в цей час була мало чи не єдиним стабільним тилом готських племен. Тут жили сім'ї готів, тут вони чер­пали свою силу, звідси йшли у далекі військові походи, сюди ж верталися із бага­тою здобиччю. Пам'ятка готів - поселення у Хрінниках (за 7 км від Демидівки) - це був значний торговий, ремісничий і політичний центр. Про це свідчить величезна кількість знайдених тут римських імпортів (фібул, монет, амфор, та ін.) До уні­кальних знахідок відносяться і залізні рибальські гачки, які мають цілком сучасну форму, лише більші у 8-10 разів.

На думку Козака Д.Н., перебуваючи у тісних контактах з Римом, готи, талано­виті і згуртовані етнічно, далеко обігнали інші народи Європи. Незважаючи на деконструктивну роль готів у слов'янській історії, слов'яни багато запозичили у них. В свою чергу, слов'яни справили великий вплив на культуру та побут германців.

Сенсаційною стала знахідка влітку 2001 року. На осколку амфори було зображено рало, яке дивує своєю досконалістю. Раніше вважалося, що трипільцям були відомі лише примітивні знаряддя землеробства. А ці примітивні знаряддя нездатні були б забезпечувати високі врожаї на давно розораних виснажених землях. Тому знахідка Демидівського рала, як його назвали, підтверджує існуван­ня у і трипільців досконалих сільгоспзнарядь.

Вважають, що слов'янські племена були представлені зарубинецькою і черняхівською культурами, які охоплюють період з кінця І тисячоліття до н.е. до II-УІ ст. н.е. На околиці Демидівки, на невеликому підвищенні виявлено поселення черняхівської культури. Ці племена досягай вищого рівня розвитку. Основою їх господарства було плужне землеробство, рільництво в них поєднувалося з город­ництвом. На місці поселення було знайдено численні залізні знаряддя, в тому числі наральники, виготовлений на гончарному крузі посуд, бронзові ювелірні вироби. Знаходять також римські монети, що є свідченням розвитку торгівлі з рабовласницьким півднем (вивозили хліб, худобу, можливо, рабів).

Літописці та іноземні історики називають 14 груп племен, які поступово скла­лися у східних слов'ян. Відомості про перші політичні об'єднання відносяться до 70-х років ІУ ст.. Арабський історик Аль-Масуді що жив у X столітті, говорить про бужан, волинян і дулібів, які утворили могутній союз племен. Демидівський регіон був заселений дулібами, пізніша назва яких - волиняни.

Аль-Масуді у своєму творі „Золоті луги” у гл.34 „Опис слов'ян, їх осель, розповіді про їхніх царів і розселення їх племен" пише:" Слов'яни складаються з різних племен... Одне із племен в давнину мало владу (над ними),... плем'я нази­валось валінана".

Відомий російський історик професор В.О.Ключевський, зіставивши по­відомлення Масуді з переказами Йордана, Прокопія Кесарійського, імператора Маврикія - прийшов до висновку, що у східних слов'ян у давнину Існував великий політичний союз племен під керівництвом дулібів-волинян.

Підтвердження цього знаходимо і у "Велесовій книзі" - найстарішому сло-в'яно-українському літописі, який вписує історію дохристиянської Русі приблизно від 650 року. Споконвіку живучи на цих територіях, вони завжди мужньо обороняли свою землю від ворогів, про що свідчать такі рядки: „есмь Дажбові внуки і не сміємо нехаяти слави нашої і завітів. ...Се Волинь була попереду і била ворогів, бо хоробра єсть. Та Волинь найпершим родом єсть. І ось підпорядкувавшися вони і анти Мезамирові одержали перемогу над ..подам и (готами) і розтрощили їх надвоє.”

Отже, можна зробити висновок, що держава Волінана, історичну достовірність якоїзасідчують грецькі, арабські і давньовірменські джерела і витоки якоїсягають ще до середини І тисячоліття, є історичною попередницею держави антів (держав­ного об'єднання дулібських слов'янських племінних об'єднань ІІІ – ІУ ст.).

Ще одним важливим джерелом для визначення стародавнього слов'янсько­го населення Волині є так званий Іпатіївський літопис, який стверджує, що в етног­рафічному огляді найбільше відношення до території колишнього Волинського князівства мають племена дуліби-бужани (волиняни): ”Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни". Автор повісті ставить бужан і дулібів раніше за волинян, які були йому сучасні. Стає зрозуміло, що ім'ям "волиняни" літописець називає тих людей, які раніше були дуліби і бужани. Коли відбулася зміна назви визначити неможливо, літописець не подає про це конкретних даних: у X столітті ще існува­ла назва" дуліби", а в XI – вже "волиняни".

Археологічний матеріал дає можливість відтворити господарське життя населення нашого краю. Землеробські знаряддя відзначаються різноманітністю і значною для свого часу досконалістю: рало із залізними наконечниками, знаряддя плужного типу, мотики, серпи, коси, ціпи. нездатні були б забезпечувати високі врожаї на давно розораних виснажених землях. Тому знахідка Демидівського рала, як його назвали, підтверджує існуван­ня у і рипільців досконалих сільгоспзнарядь.

Археологічний матеріал дає можливість відтворити господарське життя насе­лення нашого краю. Землеробські знаряддя відзначаються різноманітністю і знач­ною для свого часу досконалістю: рало із залізними наконечниками, знаряддя плужного типу, ручні знаряддя, мотики, серпи, коси, ціпи. Використовувалася перелого­во-парова система. Населення вирощувало жито, пшеницю, просо, овес, На базі землеробства розвивалося скотарство. Населення розводило велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, коней. Поширення набули промисли: мисливство, бортництво, а з Х-ХІ ст. вуликове бджільництво. Дальшого розвитку набували ремесла.

Демидівка в цей час фігурує як давньоруське селище. Встановлено, що городище в урочищі Замчиське, що на південний схід від Демидівки, є рештками давньоруського замчиська. Під час археологічних розкопок, якими керував П.О. Ропопорт, були знайдені фрагменти кераміки ХІ-ХІІІ ст.

Проведення археологічних розкопок у Демидівці та її околицях у 1965-1975 рр. І.К.Свєшніковим, підтвердили існування двошарового поселення - черняхі­вської культури і давньоруського часу. Це є ще одним підтвердженням того, що на цій території люди селилися здавна.

Відомостей про виникнення найдавніших міст у нашому краї збереглося мало. Літописи згадують лише ті міста, з якими пов'язані конкретні дії князів. Але не кожен населений пункт, який у джерелах іменується "градом", і не кожне дав­ньоруське городище можна назвати містом у сучасному розумінні. Давньо­руське слово "град" або "город" походить від слова "городити", тобто, укріплювати. Такими укріпленнями могли бути феодальні замки, прикордонні фортеці або справжні міста. Замчисько в Демидівці також було розміщене на підвищенні, на березі річки, оточене ровом. За переказами було зруйноване в період опустошення Волинського князівства монгольським військом хана Батия в 1241 р.

Як тільки пролетіла страшна монголо-татарська буря, населення почало , повертатися до попереднього заняття, підіймати з руїн міста і села, будувати нові укріплення. В цей період, в другій половині XII століття відбувається поступове заселення території, де знаходилось містечко Ленчна, в особі якогось воєводи по прізвищу Демидівський, який мав своїх рабів, селян і військо. Він збудував цегля­ний замок, розташувавши його на острівкові площею       0,30 га. Замок був оточений кругом водою і мав з двох боків підйомні мости. Від замку через річку до села був дерев'яний міст довжиною в один кілометр. Очевидно, цей міст час від часу поновлювався, бо його дубові стовпи збереглися у болоті до середини 50-х років XX століття. Демидівський воє-вода -дідич поступово заселив територію сучас­ної Демидівки залежними селянами. (1) Але і в той час татарські набіги не припи­нялися. Населення було змушене вести постійну боротьбу проти загарбників.

Разом з татарською небезпекою зростало значення княжих і панських родів. Входження нашого краю спочатку до Галицько-Волинської держави, а, згодом , до Литовсько-Руської створювало складну політичну ситуацію. Литовці творили своє право на основі місцевих законів і дотримувалися гасла "ми старого не рухаємо, а нового не запроваджуємо". Польські феодали намагалися оволодіти Волинню та іншими українськими землями, що були під владою Литви і запрова­дити свої порядки.

У1452 році після смерті Свидригайла, Волинське князівство було ліквідова­не і поділене на Луцький, Кременецький та Володимирський повіти. При цьому спостерігається таке цікаве явище: зберігаючи свої порядки у внутрішньому житті та вирішуючи його потреби, волинська аристократія не втручається у міжусо­биці польських і литовських бояр, одначе всіма силами боронить свою землю від татарських нападів, дарма, що з різними успіхами. Від 1489 року татарські напади та спустошення українських земель стали постійним явищем. Про це свідчать численні письмові джерела. У 1496 році татари "... плениша Волинскую землю .мало не до конца, а Лядской земли не мало...". Було спалено і пограбовано сотні сіл і містечок, зруйновано багато церков, вбито і забрано в полон тисячі людей. До нас дійшли народні перекази про жахливу розправу татар над мешкан­цями містечка Боремля, що за 12 км від Демидівки. Археологічні розкопки в 1955 році аргументовано підтвердили правдивість цих подій, адже в одному з курганів було знайдено дитячі та жіночі скелети з явними ознаками насильницької смерті.

1497,1498,1500 роки теж названі в літописах як роки татарських набігів. Татари перейшли через українські землі і опинилися аж над Віслою. Ця запекла боротьба нищила Волинь, зубожувала матеріальний і культурний доробок краю. Постійна тривога за життя і зв'язані з ними оборонні завдання виснажували сили народу. Волинські бояри нарікали, що "... з коня не злазять" , однаково, чи є пере­мир'я з татарами, чи немає, бо "невірні" несподівано й підступно у будь-який час і годину могли порушити бажаний спокій і появитися в містах і селах.

Рятуючись від полону і смерті, селяни часто залишали обжиті місця, ховали­ся у лісових хащах або панських замках. Села опустіли. Селянське господарство занепало, окремі землі зовсім обезлюдніли. Натомість зростало поміщицьке зем­леволодіння.

Поступово в умовах розвитку феодальних відносин склалася ієрархічна структура землеволодіння. Вона наочно проявилася на прикладі васалітету - за­лежності одного феодала від іншого, коли великий князь роздавав за службу ок­ремі поселення дрібним феодалам. Власниками поселень ставали як світські, так і духовні особи, розпоряджаючись цією власністю на власний розсуд. Так, впер­ше документально засвідчена місцевість, що дала назву майбутньому містечку Демидівка, згадується у "Записі волинського землянина Волчка Хрінницького про забезпечення на своєму маєтку Лопавше віна своїй дочці Марині і зятю Пашку Посягвецькому", здійсненому у Хріниках 15 вересня 1472року(4). У ньому зокрема вказується на обрубь землений тому именницу моєму...от Пропасниць до Демидова рову..."

Тож основними вершителями долі краю, його міст і містечок, були магнати. Особливо цьому сприяв так званий Земський привілей для Волині, виданий в 1501 році великим князем литовським і королем Польським Олександром Казимировичем. Привілей надавав великі права і вольності місцевій шляхті: звільнив від повинностей і податей на користь великого князя, унезалежнював шляхту від старшинсь­кого суду; надав право судити селян у своїх помістях, що привело до закріпачення селян. Обов'язковою була не лише панщина, що становила два дні на тиждень, а разом з цим залежні селяни повинні були давати панам натуральні данини і чинші.

В 1506 році королем став Сигізмунд І, який, бажаючи привернути на свій бік місцевих світських і духовних феодалів, роздавав їм навколишні і віддалені посе­лення, звільняв від податків. За це дрібна шляхта відбувала службу у воєнних похо­дах, при охороні замків.

30 січня 1513 року датується "Підтверджувальна грамота короля Сигізмунда І Володимирській єпископії на землю Квасовську, з дозволом заснувати на ній містечко з Магдебурзьким правом, а також на маєтність Лішню, став і десятину з міщан Володимирських за користування землею церковною. У цьому доку­менті, зокрема, вказується, що польський король Казимир дозволив "на той зем­ли Квасовской містечко садити, и право немецкое там мети". Сигізмунд І у грамоті підтверджує необхідність "...людей волных у право немецкое на тую зем­лю звати, и мистечко садити, и право немецкое тамь мети...". (8)

Як свідчать спогади старожилів, які проживали у середині XX століття, на місці сучасного селища ще у часи Київської Русі існувало містечко Ленчна, територія якого включала сучасну Демидівку та простір між теперішніми селами району Лішнею, Дублянами, Ільпибоками. До 1915 року на це вказував граніт­ний стовп, що розміщувався у Демидівці.

На давню єдність Демидівки та Лішні вказує і "Словник географічний Ко­ролівства Польського", в якому підкреслюється, що містечко Демидівка Дубенського повіту має й іншу маловживану назву "Leezna".

Самоврядування за Магдебурзьким правом мало обмежений характер, але в якійсь мірі сприяло розвитку міста. Феодальним містом вважалося таке посе­лення, в якому люди займалися ремеслом, промислами і торгівлею. Характерною ознакою міста була наявність оборонної споруди - замку. Магдебурзьке право надавало місту обмежену самоуправу, власний суд і мало забезпечити йому вільний розвиток. Хоча Магдебурзьке право, по суті, було запереченням старих українських вічевих порядків, що існували з княжих часів, але, з огляду на зріст значення магнатів воно могло відіграти важливу роль.

В більшості містечок того часу проживало по кількасот жителів. Демидівка теж була таким містечком. Поруч з ремісниками проживали торгівці. Один з при­вілеїв Магдебурзького права передбачав проведення кількох ярмарків на рік і що­тижневого торгу. Нумізматичним матеріалом археологічних розкопок підтверд­жується факт, що через Демидівку пролягали торгові шляхи. На ярмарках у широкому виборі були представлені вироби ремісників, продукти сільського господарства. Предметами вивозу були зерно, худоба, вовна, прядиво, віск, мед,, сало, шкури.

В той же час заняттям населення містечка було землеробство. Основною культурою залишалося жито, але підвищувалася роль пшениці та ячменю для пиво­варіння. Вирощували також городні культури для потреб панського двору та для продажу. Розводили, головним чином, велику рогату худобу, овець, свиней. В умо­вах натурального селянського господарства тваринництво підпорядковувалося зем­леробству, однак відігравало важливу роль у житті населення, даючи продукти хар­чування, вовну, одяг, шкіру, взуття. Крім того, без худоби неможливо було оброб­ляти землю. Податкові реєстри засвідчують сплату податку від земельних ділянок. У приватновласницьких містах, яким була і Демидівка, населення відбувало і пан­щинні роботи у полі, а також сплачувало чинш і несло натуральні повинності.

До того ж, у 1557 році була проведена земельна реформа, якою введена так звана волока. Волочна система виявила кількість землі у селян і зафіксувала на­далі розмір селянського господарства - не більше однієї волоки, що рівнялося 19,5 десятинам.

Після Люблінської унії 1569 р. землевласники одержали право володіти се­лянами як кріпаками, внаслідок чого вони були обкладені новими повинностями. Збільшено податок грішми і натурою, одночасно посилився національно-релігійний гніт. Це був період покатоличення і ополячення якщо не всієї країни, то вищих станів, період впертої боротьби народу і православ'я з польсько-католиками за свою цілісність.

Після Берестейського собору утворилася дивна ситуація, коли українська духовна ієрархія практично залишилася без пастви, а паства без ієрархів. Народні маси не прийняли унії, а єзуїти та уніати заходилися насильно залучати право­славних до лона „найсвятішої", при цьому чинячи побої, ув'язнення, вигнання православних священиків з парафій. Але ніякі утиски і переслідування не могли позбавити українських селян любові до рідної православної церкви, традицій і звичаїв своїх предків. Люд український і не думав визнавати насаджувану йому унію і разом з нею польську культуру, додержуючись предковічної істини: "сатанинськими методами благородної справи не роблять".

Однак політична ситуація з кожним роком погіршувалась і польські впливи посилювались. Після приєднання Волині до Польщі відкрився кордон, а з ним і шлях на Волинь не тільки для шляхти, а й для польського міщанства та євреїв. Воші наводнили міста й містечка Волині й почали займатися торгівлею, орендою шинків і землі у поміщиків з правом збирати у селян податки і навіть карати їх за провини.

Краєзнавчий словник професора О.Цинкаловського "Стара Волинь та Во­линське Полісся" містить інформацію, що Лішня (в документах Лєшня, Лєнска, Ленчна) у 1570 році разом з Дублянами належало до землянина Миколи Па луцького.  У1583 році село було власністю Василя Хринницього і частково Гашинських.

"Історія місті сіл Української РСР (Ровенська область)" найдавнішою згад­кою про Демидівку, посилаючись на працю О.Барановича теж називає 1570 рік.

Однак, проаналізовані джерела і література вказують, що першою історич­ною згадкою про майбутнє містечко Демидів (сучасна Демидівка), якому польський король Сигізмунд надав привілей на отримання права на самовряду­вання, слід вважати 30 січня 1513 року. 1570 рік - це згадка про вже існуюче поселення, що було започатковане на території, що мала градобудівні традиції ще з доби Києворуської держави.

Посилення феодального гніту і обмеження особистої свободи спонукало селян шукати кращої долі в просторих східних степах Подніпров'я. Про втечі селян від поміщиків, їх відхід на слободи свідчить той факт, що три редакції Литовського Статуту -1529,1566,1588 продовжили строк розшуку збіглих селян з 10 до 20 років і, нарешті, до необмеженого часу. Та це не могло спинити опір селянства. В 1629 році в Демидові разом з Лішнею нараховувався лише 21 дим (проживало близько 250 жителів). (15)

Внаслідок соціального та національного гноблення та переслідування українців за їх віру в 1648 році вибухнула Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти, а також тих українців, які відступи­лися від своєї віри і разом з панами-католиками гнобили й визискували місцеву людність, зневажали культуру, мову, релігію українського народу. Не чекаючи при­ходу головних сил селянсько-козацького війська, жителі краю активно вступили в боротьбу проти ненависних польських магнатів, ксьондзів-єзуїтів та уніатів. Вони громили панські маєтки, руйнували польські костьоли й монастирі, мстилися за знущання над рідною землею, українським народом, його вірою і традиціями. Та­кий загін діяв в районі Демидівки під керівництвом Клекотовського. З наближенням війська Богдана Хмельницького, загін приєднався до нього. Козацьке військо здо­було Броди, Вишневець, дійшло аж до Берестя, однак в повній мірі скористатись плодами перемоги на цьому етапі війни Б.Хмельницькому не вдалося. Після Зборівської угоди на Волинь знову почали повертатися шляхтичі, які намагалися повер­нути старі порядки, але народ не скорявся. В 1651 році Б.Хмельницький організовує новий похід на південну Волинь, де, за 15 км від Демидівки, під Берестечком, відбу­вається одна з найбільших битв визвольної війни. Через підступну зраду Іслам-Гірея, що залишив у вирішальний момент поле бою, українське військо опинилося в оточенні. Тільки завдяки Івану Богуну, якому вдалося непомітно для поляків спо­рудити три переправи через непроходимі болота, основні сили українського війська вийшли з оточення і продовжили війну. До наших днів дійшли перекази про ці героїчні сторінки історії нашого народу. Один з них розповідає, що в Демидівці розміщався табір для поранених козаків. Ще й донині на полях між Демидівкою і Берестечком знаходять зброю та особисті речі козаків.

Після битви під Берестечком у 1651-1654 роках Волинь дуже потерпала. Тут лютували і шаленіли хоругви Д.Заславського, С.Чарнецького, Я.Вишневецького, які здобували міста, палили села, вбивали людей, рівняючи все з землею. Сучас­ник писав: " Край цей був такий безлюдний, що про нього можна було сказати : земля була пуста, не видно було ні міст, ні сіл, тільки попіл.".

За наслідками Переяславської угоди розпочалася війна між Росією і Польщею і в 1655 р. Волинь стала фронтовою смугою. До того ж продовжувалися спустошливі набіги татар, які відбувалися в 1653,1678,1684,1690,1694,1699 рр. Тур­ки, татари і польські пани привели край до повної руїни і занепаду на довгі роки. Відомий козацький літописець Самійло Ведичко писав: "Проходячи Україну того берега, я бачив багато міст і замків пустих і безлюдних... все запустіло і скрізь багато костей людських, голих і сухих, прикритих одним небом...".

Складні політичні події вплинули на становище міст і містечок, і, зокрема, Демидівки. Національний склад його був неоднорідним. Основну масу населен­ня складали українці, близько 12 % становили євреї, проживали також поляки. Найпоширенішими ремеслами були шевське, шкіряне, ковальське, деревооброб­не та по переробці продуктів харчування. В той же час польська шляхта встанов­лювала старі порядки. Селяни були змушені відробляти 4-5 днів на тиждень з воло­ки влітку і 3 дні взимку (234 дні на рік). Крім того платили податок натурою і грішми. В результаті страшного визиску збільшилася кількість малоземельних селян, які вели господарство великими сім'ями, мали наділи, в основному, по півволоки. В багатьох не було домашньої худоби і, навіть, птиці.

У кінці ХУІІст. закінчилася турецька окупація Поділля, що зменшило загро­зу нападів на наш край. Але повсюдно населення було незадоволене польськими порядками та подальшим посиленням панщини. І в 1702-1704 році, коли на Пра­вобережжі під керівництвом Семена Палія та Самійла Самуся почалося повстан­ня, у ньому взяли участь і жителі Демидівки. Проти повсталих було вислано шля­хетське ополчення, бо сейм зобов'язався не посилати холопів і козаків, які вже неодноразово переходили на бік противника.

Війна між Швецією та Північним союзом у складі Росії, Польщі і Данії привела до розгортання воєнних дій на території Польщі і Волині. Згодом Петро І став самовільно розпоряджатися у нашому краї, ігноруючи гетьмана Мазепу, направляв козацькі полки за межі України, намагався обмежити права козацької старшини .Поразка шведів під Полтавою привела до зміцнення позиції поляків на Правобережжі, що стало причиною посилення соціального і національно релігійного гніту. Саме тоді у Польщі з'являються різні проекти знищення украї­нства. Один з них був представлений сейму і в 1717 році внесений у варшавські городські книги. Проект пропонував різні антиукраїнські дії: презирство і зну­щання, переслідування і утиски, недопущення православної шляхти до гро­мадських і державних посад, утримання православних священників в бідноті, темряві, щоб вони не могли ні майном, ні освітою допомогти своєму народові. Усе це викликало протидію з боку населення. Різні форми боротьби отримали поширену на той час назву гайдамацтва, яке охопило усю Правобережну Україну. Термін „гайдамацьке гультяйство” вперше вжито в універсалі польсько­го військового командування в 1717 р. Учасники гайдамацьких загонів (селянство, міські і козацькі низи) карали панів за кривди і гноблення, відбирали їхнє майно, палили садиби. Визвольна війна велася під гаслом захисту православної  віри і знаходила підтримку у місцевого населення.

Спустошення, завдані іноземними військовими формуваннями та важкі феодальні повинності, недосконала податкова політика гальмувала відродження Демидівки, яке зростало дуже повільно. У 1775 році тут налічувалося усього 43 будинки. Жителі виконували додаткові повинності у вигляді шарваркових і буді­вельних днів (тобто по ремонту шляхів, ремонту і будівництву нових фільваркових будівель, млина, греблі, мостів). Таких днів було не менше 12 на рік. Це введення додаткової ренти привело до зменшення мешканців у міст. Після приєднання Правобережної України до Росії (1795 ) царський уряд конфіскував землі корони Речі Посполитої, частини магнатів та шляхти, які взяли участь у повстанні 1794 року. Демидівка також увійшла до складу Російської держави у складі Лубенсько­го повіту Волинської губернії

В той час на теренах Волинської губернії було 13 міст, 134 містечка і 9682 села. Сподівання на полегшення в Україні, яке мало принести правління Павла ї або Олександра І, не справдилося. У Петербурзі підтримували шляхту і вона збе­регла свої маєтки, посади, привілейоване становище. Незважаючи на антиросійські настрої у польському середовищі, царизм не заперечував, щоб у шляхетських і магістратських судах та школах панувала польська мова.

Становище селянства не змінилося. Закони 1803 і 1809 років дозволяли по­міщикам відпускати селян на волю з наділами землі і без наділів, але шляхта не збиралася їх виконувати. Селяни по-старому відробляли панщину, кількість днів якої сягала 5 на тиждень.

17 листопада 1830 році у Варшаві вибухнуло визвольне повстання, в ході якого зародився лозунг „За нашу і вашу свободу". Сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом взяти участь у повстанні. На підтримку повстання вис­тупили студенти Крем'янецького ліцею. Але генерал Дверницький зі своїм корпу­сом дійшов лише до містечка Боремля, де його атакували російські війська і зму­сили відступити в Австрію. Українське селянство не підтримало розрізнених дій польських загонів і дивилося на них як на „панську справу", що не могла визво­лити їх від кріпацтва.

Польське повстання підірвало польський авторитет у нашому краї. Намагаючись зміцнити позиції на Правобережній Україні у боротьбі з польським національно-визвольним рухом, царизм у 1847 році провів інвен­тарну реформу. Інвентарні правила, введені царським урядом, закріпляли за кріпаками їхні наділи та регламентували розміри повинностей, що виконували­ся на користь поміщиків, тобто, дещо обмежували феодальну експлуатацію се­лян. Панщина встановлювалася для тяглових- 3 дні для чоловіків і 1 день для жінок, для безтяглових - 2 дні для чоловіків і 1 день для жінок. Усі інші повинності скасовувалися. У свята панщина заборонялася. Не дозволялося переносити пан­щинні дні з одного місяця на інший, або з одного дня тижня на інший тиждень. Власник мав право замінити панщину в полі на панщину в мануфактурі, але не мав права робити селян двірською прислугою. Практичне значення цих правил дуже мале, вносився лише деякий контроль за діями кріпосників.

Не позбулися злиднів жителі Демидівки і після скасування кріпацтва в 1861 році. В цей час містечко було власністю казни. На кожного працездатного чоло­віка виділялося 6 моргів (3,5 га) землі, майже непридатної для користування, яка обійшлася селянам вдвічі дорожче, ніж коштувала. За свідченням старожилів, селянство відмовлялося від землі, бо за неї треба було відробляти панові в таких розмірах: якщо в сім'ї було два чоловіки і вони одержали 12 моргів, то один з них працював у власному господарстві, а другий ціле життя мав працювати у по­міщика, відробляти за землю.

Більшість селянських сімей володіли ділянками до 7 десятин, середньо забезпечені - від 7 до 10, високозабезпечені - більше 10 десятин. В той же час відбува­лося обезземелення селян. Середня частка селянського наділу становила 1,9 деся­тини, багато селянських дворів володіло ділянками від 1,5 до 0,5 десятин. Нерідко селяни мали лише городи. Тобто, склалася ситуація, коли близько 70 % працездат­ного сільського населення складали надлишок робочої сили і були змушені іти наймитувати. Це давало можливість поміщикам наймати їх за безцінь.

На початку 60-х років визвольний рух охопив значну частину польського населення Волині і всієї Правобережної України. Його учасники розгорнули агі­таційну роботу на всіх українських землях, що в минулому входили до шляхетської Речі Посполитої. Розповсюджували газети, листівки та прокламації з закликами до повстання. Серед них такі як "До козаків, що тепер селяни", "Брати поляки, русини й литовці". Але учасники руху не мислили, що українські землі можуть не бути провінцією Польщі. Повстання проходило з січня 1863 р. по квітень 1864 р. і було придушене царськими військами. Українське населення не відгукнулося на заклики керівників повстання, бо політична і економічна частини програми не відповідали інтересам селянства.

Після придушення повстання російський уряд відновив панування російсь­кої мови і став більше сприяти підтримці православ'я.

В цей час на території Демидівки було чотири православні церкви. Найста­рішою з них була Івано-Богословська, в Демидівці збудована невідомо коли і ким; в Дублянах - Миколаївська, збудована в 1849 році та Михайлівська - збудована в 1800 році; в Лішні - Успенська церква. Церкви мали близько 80 десятин землі і майже 1400 прихожан. Під час підготовки до відзначення 900-річчя прийняття хри­стиянства на Русі з Москви на Волинь в цей час було послано церковного начин­ня , риз та оздоблення більше ніж для тисячі храмів, в тому числі і для Миколаївсь­кої церкви. Для доброчинної діяльності в Демидівці було створене при церкві братство. Але школи не було.

Селяни терпіли не лише від соціального гніту. У1870 та 1873 роках тут стало­ся дві великі пожежі, під час яких згоріло 76 будинків. Постраждали від пожеж і церкви в Демидівці та Лішні, які були дерев 'яними. Уціліло в Демидівці всього 53 будинки, в яких проживало 527 чоловік.

Відбудовувалася Демидівка дуже повільно і одними з перших новобудов стали церкви збудовані в Лішні - в 1889 році та в Демидівці - в 1891 році (дата встановлена на основі запису, вкладеного в капсулу і закопаного під фундамент при будівництві церкви). На час перепису населення у 1897 році в Демидівці про­живало 679 родин.

На території Демидівщини не було покладів сировини, на базі якої могла б розвинутися велика промисловість. Відкрилися кілька невеличких підприємств, які забезпечували потреби місцевого населення у товарах першої необхідності. Це були лісопильня, водяний млин і чотири мануфактури. Частина мешканців займалася ремеслами. Окремі родини були змушені йти працювати на підприєм­ства. В Демидівці тричі на рік збиралися великі ярмарки, відбувалися і щотижневі базари. Тоді містечко оживало, ставало багатолюдним.

В другій половині XIX століття на Рівненщині починається інтенсивне буд­івництво залізниць, які сприяли втягуванню віддалених районів у господарський розвиток. Але коли звістка про те, що одна із залізничних колій буде проходити між Демидівкою і Вербнем (що за 12 км від Демидівки), вербенська поміщиця пані Хакуля, власниця ферми, що тримала коней для царської армії, запротестувала. Пані написала листа цареві, мовляв, поїзди лякатимуть коней. І цар відмінив прий­няте рішення. Маршрут прокладення залізниці було змінено.

У відповідності з адміністративним поділом Російської імперії наш край на початку XX століття входив до складу Волинської губернії з центром у м. Жито­мир. Демидівка входила до Лубенського повіту.

Незважаючи на те, що у пореформенний період Волинська губернія у гос­подарському розвитку просунулася вперед і капіталістичні відносини стали визна­чальними, в цілому вона залишалася аграрним, відсталим краєм, де промисловість носила напівкустарний характер. У сільському господарстві основна маса селян страждала від малоземелля і безземелля. Постійно поглиблювалося майнове роз­шарування селянства. В середньому на заможного селянина припадало 13 десятин землі, на середняка - 4,3 ,а на бідняцьке господарство - 2 десятини. Значним залишалося поміщицьке землеволодіння, яке було економічною основою всіх пережитків кріпосництва. Ще з 1885р. Демидівка належала трьом братам: Анатолію, Аполонію та Андрію Гловачевським, які були найбільшими землевласниками.

У 1900-1903 рр. в Демидівці діяли два млини та лісопильний завод власника Ломакіна. Але це були невеликі напівкустарні промисли.

Економічна криза 1900-1903 років призвела до погіршення матеріального становища населення. Знизилася заробітна плата робітників, зросли ціни, штра­фи, різні вирахування.

Загострення економічної кризи, погіршення становища трудящих штов­хало їх на боротьбу за свої інтереси. У дні 1 травня проводилися маївки. У Росії наростала революційна криза. Вона знайшла відгомін і в Демидівці. Тут не раз відбувалися селянські заворушення, були випадки сутичок з поліцією, селяни нападали на будинок урядника з вигуками „кровопийці, хабарники, геть по­ліцію".

20 жовтня 1905 р. у Волинській губернії було оголошено воєнний стан. Для придушення селянських виступів направлялися спеціальні кавалерійські частини. Нова хвиля виступів прокотилася у 1908 році, але революційні виступи селянства внаслідок деорганізованості, недостатньої солідарності, відсутності національних гасел поступово ідуть на спад.

Після революції царизм намагається внести зміни в економічне і суспільне життя. Видатний реформатор Петро Столипін щиро прагнув покращити станови­ще селянства, прищепити хліборобові почуття справжнього хазяїна. В ході прове­дення реформи на околицях Демидівки утворилися хутори Дуброжин (сучасна назва Пропасницько), Коцюбник та Закоцюбник. Хутори утворювались на дер­жавній та викупленій Селянським Банком у поміщиків землі. Селянам ця земля продавалась на виплату протягом 55,5 років. В 1911 році за сприяння Селянського банку у Дубенському уїзді було куплено 2145,8 десятин землі.

Земельна реформа відкрила широкі можливості для підприємливих, кмітли­вих селян. В їх господарствах розвивалося бджолярство (вулики були трьох типів: колоди, лінійні та рамочні) та буряківництво. Брати Пилип та Іван Стаднійчуки, селяни Пастущук, Гарбузюк, Василюк мали по 28-30 гектарів землі. Але одночас­но із зростанням багатшої верстви збільшувалась бідняцька. Найбідніші селяни не хотіли переселятися на хутори. За 10 років на хутори переселилися лише 14 % селянських дворів. Виступами селян - бідняків Демидівки позначився 1912 рік. Відбулися заворушення селян, які були невдоволені столипінською аграрною політикою. Власті і цього разу жорстоко розправилися з трудящими. Понад 90 чоловік кинули до дубнівської в'язниці.

Підчас революції 1905 -1907 рр. на Волині пожвавлюється національний і культурно-просвітницький рух, тобто на поверхню життя виступають ті сили, що до того часу ховалися у підпіллі. Створюються організації „Просвіти”, які займа­лися видавничою, освітньою та культурно-мистецькою діяльністю. Осередки „Про­світи” виникають у всіх містах і більшості сіл. „Просвіта” виникла і в Демидівці.

 

Напередодні Першої світової війни Демидівка була невеличким містечком, в якому тричі на рік -12 березня, 12 червня та 12 жовтня - відбувалися ярмарки. В 1911 році була збудована шосейна дорога до Луцька через Демидівку. За поділом на поліцейські стани, Демидівка входила до третього (підпорядковувалася м. Берестечку).

В Демидівці проживали завідувач Лубенським лісництвом Колежський ассесор Олександр Олександрович Пацевич та представник уїздного Земського Зібрання Семен Антонович Гринер. Більшість населення Демидівки становили православні українці, але поряд з ними жили євреї (близько 5,0 родин), які зай­малися торгівлею та ремеслами, чехи і поляки - римо-католики та адвентисти сьомого дня.

Протягом усього періоду Першої світової війни (1914-1918) на території нашого краю тривали жорстокі криваві бої. Близько 60% працездатного чоловічо­го населення було мобілізовано в армію. А на території Демидівщини перебували частини 3-ї і 8-ї російських армій і на потреби війська у селян реквізувались юні, велика рогата худоба. Руйнувались житлові будинки, господарські приміщен­ня. За роки війни було знищено багато господарських будівель.

Протягом війни територія Демидівки була або прифронтовою, або тут без­посередньо велися бойові дії. Внаслідок наступальної операції 11-ї німецької армії, яка почалася 13 липня, лінія фронту наблизилася до Демидівки. В серпні, налякані війною, селянські родини почали тікати на схід, аж до Катеринослава. На початку вересня 1915 р. Демидівку було захоплено австро-угорськими військами, які про­водили реквізиції та вивезення майна. Було знищено 7 господарських та житлових будівель. А 10 вересня Демидівка знову перейшла в руки російських військ. У грудні 1915 р. лінія фронту перемістилася і стабілізувалася вздовж річки Іква по­близу Млинова і Демидівка знову опинилася під окупацією австро-угорських військ. За час окупації, яка тривала до травня 1916 р., австрійці проклали вузькоко­лійну залізницю з Демидівки до Дубно та до Верби. По напрямку Дубно-Демид­івка через Рудку паровоз вагонами поставляв ліс та боєприпаси до лінії фронту, бо поблизу Демидівки (в бік с. Ільпибоки) було збудовано великий склад боєпри­пасів, де зберігалися снаряди для артилерії, кулі до рушниць. Вагони на Вербу тягли коні.

25 травня 1916 р. розпочалася операція „Луцький прорив” і в той же день Демидівка перейшла в руки російських військ. До 2 червня було взято Луцьк, Горохів, Радивилів. Влітку 1916 року після прориву Брусилова фронт стабілізувався і Демидівка перейшла у прифронтову зону. Війна поглибила соціально-економіч­не та політичне напруження в суспільстві. Пожвавлюється і зростає революційний рух. Особливо активізувалися більшовики. Революційні комітети вимагали від місце­вих органів Центральної Ради визнання влади Петроградського Раднаркому. У січні 1918 р в Демидівці проголошено радянську владу. У лютому 1918 р Демидівку і навколишні села окупували кайзерівські війська, які встановили жорстокий оку­паційний режим: була введена комендантська година, за найменший опір без суду розстрілювали. В листопаді 1918 року влада перейшла до Директорії, відпо­відно місцеві органи управління очолили петлюрівські представники. На початку червня ї 919 р. Демидівка знову стала радянською, а в серпні владу захопили поля­ки. В цілому можна виділити три періоди історії України в нашому краї: Доба Центральної Ради - 345 днів, Доба Гетьманату -195 днів, Доба Директорії -180 днів.  

Саме в ці непевні часи у демидівців виникла думка створити загін самообо­рони, який міг би забезпечити спокій всій громаді, бо українцям уже набридло постійно бути під чиїмось гнітом - австро-угорським, радянським, польським. Ініціативу охоче підтримали селяни Рудки, Ільпибок, Свищева, Рогізного. Ініціато­ром і організатором створення загону був Павло Гурський. Загін складався з кількох сотень добровольців, були призначені командири підрозділів. Кожен мав зброю, бо після проходження фронтів Першої світової війни її було покинуто чимало. На озброєнні загону було і два кулемети, один з яких встановили на дзвіниці Лішнянської церкви, а другий - на підвищенні протилежного кутка Демидівки (в напрямку дороги на Берестечко), щоб контролювати під”їздні дороги з Млинова, Берестечка та Боремля. Для кращого зв'язку, чоловіки з Рудки та Ільпибоків відремонтували невелику дрезину, щоб по вузькоколійці, залишеній австр­ійцями, швидко добиратись до Демидівки, де було головне місце збору. Хоча до кривавих баталій не доходило, але сутички з польською розвідкою були і поляки більше не наважувалися заходити в Демидівку. Загін Рурського проіснував до осені 1920 р. і саморозпустився.

В липні 1920 року наступ 1-ї Кінної армії привів до відступу поляків і встанов­лення в Демидівці радянської влади. В перші дні над селом стояв стогін – кіннота міняє коней: замість втомлених кляч кавалеристи забирали робочу скотину, адже без коней нема армії. До того ж, були знищені пасіки. Червоноармійці, позбавлені хліба, виморивши бджіл, шаблями добрали мед.      

Із вступом Червоної армії почалося відновлення встановлених раніше по­рядків. Було створено ревком та комітет незаможних селян. Активісти вели агіта­цію серед населення.

Контрнаступ польських військ призвів до того, що 19 вересня 1920 року Демидівка знову опинилася в руках поляків і на території нашого краю майже на 20 років встановлено польський окупаційний режим.

Внаслідок радянсько-польського миру (Ризький мирний договір) Демидів­ку було включено до складу Польської Держави „Ілюстрований путівник по Во­лині” того часу дає таку інформацію: "На північний схід від Берестечка за 20 км лежить Демидівка, що також зветься Лешня". У нашому краї встановився жорсто­кий режим національного і соціального поневолення. Польський уряд присту­пив до реалізації декрету 1919 року "Про організацію осадницьких господарств" з колишніх легіонерів, тобто польських вояків Російської та Австро-Угорської армій, які боролись за відновлення незалежності Польщі. Саме їм на українських землях виділялися землі для господарювання. Поблизу Демидівки виникли такі осадницькі колонії: Адамувка, Полянувка, Віпасувка. Метою військової колонізації було зміцнення економічного і політичного становища окупаційної влади і посилення впливу на "Кресах Сходніх". Осадники були "очима і вухами " польського уряду, тому уряд всіляко сприяв їм. Осадникам належало 12% кращих земельних угідь, на кожне господарство припадало в середньому по 17 га землі. З метою послаб­лення соціального протистояння і невдоволення селян уряд оголосив про частко­ву парцеляцію (поділ на дрібні ділянки) поміщицьких і державних земель з метою продажу селянам. Одночасно проводилася в 30-і роки комасація (виділення на хутори). В околицях Демидівки виник хутір Лопавші.

Рівень економічного розвитку - був низьким. Існували лише дрібні підприєм­ства по переробці сільськогосподарської продукції: млини, крупорушки, олійниці. Хронічним стало безробіття. Особливо зросла чисельність безробітних під час світо­вої економічної кризи 1929-1933рр., вона сягала 60% працездатних Демидівки. Це змушувало шукати засобів для прожиття за межами краю. Багато демидівчан виру­шало у пошуках роботи до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Уругваю.

Економічна криза загострила соціальне напруження і соціальні суперечності негайно набули форму міжнаціональних.                    

Відбувалися напади на маєтки польських поміщиків та осадників. Важливу роль в цьому зіграли оунівці, які вважали, що шлях до самостійності України прокладуть дії мас, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. У відповідь на ці акції польські окупаційні власті почали так звану пацифікацію (втихомирення). Здійснювались каральні заходи, придушувався будь-який прояв національно-визвольного руху.                                  

Хоча політика щодо українського населення не змінилася, офіційна влада не раз оголошувала про готовність поважати права українського населення та інших національних меншин у своїй державі. Насправді ж з перших днів проводиться політика ополячення. Це засвідчує "Розпорядження воєводи Волинського від 21 травня 1921 р. предметі мови...", який проголошував:

1. Урядовою мовою всіх влад та публічних інституцій на обширах Воєвудства  Волинського є мова польська.                                   

2. Усякого роду і во всяку форму уняти зовнішні оголошення, як то: вивіски, плакати, афиши, таблиці та ниши, призначені до публічної відомості державними установами, інституціями самоурядовання або громадськими, які рівно ж особами приватними, повинна мати текст основний в мові польській...". Порушення цього розпорядження передбачало кару до тридцяти тисяч марок польських або арешт до шести місяців.                                                      

У 1924 році польський уряд прийняв постанову про заборону користування українською мовою в державних установах. Міністр освіти провів реформу, за якою більшість україномовних шкіл перетворювалися на двомовні з переважанням польської мови. В Демидівці та сусідніх селах українські школи були перетворені на двомовні, а вчителі-українці звільнені з роботи. Така доля спіткала і талановитого педагога Демидівки Єлизавету Дунас, яка була звільнені і знову змогла вчителювати лише після відновлення радянської влади.

Натомість в початкових школах Дублян, Лішні, Лопавш нвчання велося польською та українською мовами. В Демидівці була теж двомовна школа-семирічка, відкрита ще в 1917 році. Директором школи був Вишневсьюй Олег, вчителі - Марія Бундовна (його дружина) та Зіна Натензон. В школі навчалося до 150 дітей різних національностей. Навчання було платним і не для всіх доступне, особливо у старших (5-7) класах. В 1932 році Кухарук Дем'ян на власний кошт збудував нове приміщення для школи. Така політика в галузі освіти призвела до того, що вже у 1931 році зросла кількість неписьменних.  

Велику просвітницьку роботу в Демидівці вела "Просвіта", активними членами якої були Пекарський Павло Леонтійович та Палаток Степан Йосипович.

Вони розповсюджували:

- „Почаєвський листок”;

- тижневик „Народні вісті";

- тижневик „Волинська неділя";

- "Приятель господаря";

- "Сільський світ";

- "Рільник";

-"Сонечко" - дитячий журнал.

У кінці 20-х років польські власті приступили до ліквідації просвітянських організацій.

Низьким був рівень охорони здоров'я. У Демидівці був лише один лікар Черешня (у 1944 р. висланий у Сибір). За більш кваліфікованою допомогою слід було їхати до Дубно.

Більшість населення становили селяни. Переважало дрібне селянське зем­леволодіння. Низький рівень промислового виробництва звужував ринок для збуту сільськогосподарської продукції. Уряд сприяв великим землевласникам та ста­ранним господарям. Так, державний агроном давав завдання тим селянам, які гарно доглядали свою землю вести "Щоденник діяльності" і восени оцінював ре­зультати їхньої праці. За вирощений високий врожай буряків житель Демидівки Пекарський Петро Леонтійович був нагороджений премією: 100 злотих та щепи яблунь і груш різних сортів для посадки саду. Про його успіхи розповів журнал "Ріоп" ("Урожай") №5 за 1935 рік. .

У1937-38 рр. комісія з Варшави зробила кадастрову оцінку ґрунтів.

Наприкінці 30-х років у Демидівці проживало близько 700 євреїв. Серед них були кравці, шевці, столяри, але в основному вони займалися торгівлею.

У міжвоєнний період на території нашого краю діяли такі політичні партії: „Комуністична партія Західної України”, „Українське національно-демократичне об'єднання” та „ОУН”.

Лубенський повітовий комітет КПЗУ 10 лютого 1926 р. прийняв рішення створити Демидівський райком КПЗУ

У1933 році демидівську організацію КПЗУ очолив Федон Березок. До неї входило 10 комуністів. Вони видавали газету "Червона Волинь". Друкарня була спочатку в хаті Ф.Березюка, а потім перенесена до Хріницького лісу. В 1937 році організація була розгромлена польською дефензивою, а майже всі її члени заа­рештовані.                

17 вересня 1939 року на основі додаткового пакту Молотова-Ріббентропа Червона армія вступила на територію Західної України. Населення Демидівки, як і всієї Рівненщини, з радістю зустрічало Червону Армію, сподіваючись на покра­щення своєї долі. 22 жовтня 1939 року вони взяли участь у виборах представників до Українських народних Зборів Західної України, які вперше проходили на основі загального рівного і прямого виборчого права на основі таємного голосування. Своїм посланцем до Народних Зборів Західної України демидівчани обрали колишнього наймита Т.Л.Євгенюка.

В жовтні 1939 року створилися перші органи радянської влади. Почалася пе­ребудова економічного і суспільно-політичного життя на новий лад. У вересні було конфісковано поміщицькі землі і націоналізовано завод Ломакіна. Перерозподіл  землі швидко закінчився і вже восени 1940 року організовується колгосп ім. Т.Г.Шев­ченка. Допомогу в обробітку землі колгоспам і окремим господарствам надавала МТС. Але прихід нової влади не дав однозначних результатів. Приватні магазини, ще недавно заповнені вщерть заморським крамом, замінили напівпорожні кооперативи. Ситець, горілка, тюлька, сірники, кирзові чоботи - ото і весь вибір. Організа­ція роботи артілей привела до повної ліквідації безробіття. Однак ці перетворення супроводжувалися переслідуваннями всіх неблагонадійних. Радянська система не допускала існування жодної політичної сили, яка могла б стати в опозицію більшо­вицькій партії. Політичні партії, які існували в Західній Україні під польською окупа­цією, були заборонені і припинили будь-яку діяльність.

З'явилося багато пропагандистької української літератури, яка розхвалюва­ла радянський спосіб життя, виховувала класову ненависть та розколювала украї­нське суспільство на два антагоністичні табори. Але особливо масове полюван­ня розгорілося за підпіллям оунівців, які не змінили методів боротьби і організо­вували збройні акції про працівників НКВД. Взимку 1940 року на хуторі поблизу Де­мидівки було заарештовано надрайонного провідника ОУН і коменданта оунівсь-кої СБ Данила Жука. У травні 1940 р. була розгромлена націоналістична підпільна група в Дублянах, членом якої був священник Чайковський. Взагалі 1940 рік був позначений прискореною насильницькою колективізацією, а відповідно і депор­тацією куркульських господарств та сімей, з яких походили члени ОУН або тих, хто підтримував зв'язки з ними. Без усякого попередження, суду чи звинувачення людей вивозили до Сибіру.

У галузі культурного будівництва Радянська влада здійснила перетворення, яких польською адміністрацією навіть не передбачалося провести. У Демидівці та сусідніх селах відкривалися українські школи, бібліотеки, школи для неписьмен­них та малописьменних, амбулаторія., аптека. Але ці перетворення в нашому краї перервала війна.

22 червня 1941 року німецько-фашистська армія та.її союзники перейшли кордон. Демидівка в перший день війни, як і всяке прифронтове село, була охоп­лена панікою. Люди скуповували в магазинах все, що було, особливо мило, сірни­ки і гас. Військомат відправляв на фронт перших мобілізованих. У дворі відділу НКВС палили документи. Мітинг, який спробували провести районні керівники не додав ясності ситуації. А вже вранці 24 червня 1941 року в Демидівку ввійшли фашисти. Ввечері 24 червня відступаючий загін червоноармійців зав'язав бій на околиці Демидівки. В бою загинули 14 "фашистів і 9 радянських бійців. Але загін вирвався з оточення і, за допомогою провідника, відступив у бік села Вовковш", де влаштував засідку. У бою з німцями вранці 25 червня радянські воїни знищили ще 70 фашистів і наздогнали радянські війська поблизу Верби.

В центрі Демидівки, у двоповерховому будинку, була утворена комендату­ра під керівництвом ляндвірта Літке.

У перші місяці війни німці намагалися ніби обережно поводитися з украї­нським населенням. Основні репресії були спрямовані проти євреїв. Зразу після приходу німці виселили всіх євреїв на північну околицю Демидівки, виділивши їм для проживання кілька хат навколо синагоги. Гетто було обгороджено колючим дротом. Щоб виділитися, євреї мусили нашити на одяг великі жовті кола - на спину і на груди. Спочатку режим в гетто не був дуже строгим. Євреї мали свого солтиса (старосту). Українці могли заходити в гетто у справах, адже серед євреїв були кравці, шевці. Приносили їм продукти харчування.

В цей час в Демидівці була група радянських військовополонених, яких вико­ристовували на господарських роботах. Восени 1942 року їм було дано наказ вико­пати на околиці Демидівки, на узліссі дві глибокі ями зі сходами вниз. По Демидівці пішла недобра чутка про те, що готується розправа. Місце навколо ям оточили німецькі автоматники. З двох боків були поставлені кулемети. Автомашини стали підвозити людей з гетто. їх роздягали, обшукували, шукали золото чи коштовності. По сходинах вони йшли вниз, де фашисту у фартуху і рукавицях, щоб не забризка­тись кров'ю, розстрілював їх. Свідками трагедії були підлітки Сергій Гончарук, Ми­кола Мельничук, Грицько Ніпрук та Микола Березюк. Серед дітей, яких привели на розстріл, були їхні однокласники. В цей страшний день було розстріляно близько 700 євреїв, в основному дітей, жінок, стариків. Уціліли одиниці, які втекли з гетто. В 1992 році, до 50-річчя цієї трагедії, на місці розстрілу було відкрито обеліск. В Демидівку приїздили родичі загиблих і діти тих, хто уцілів у ті страшні дні.

Спочатку охороною демидівської комендатури займалися німці та італійці, господарсько-військова частина яких деякий час перебувала в Демидівці. З відда­ленням фронту поліцаями стали українці. Перекладачем у ляндвірта був Андрій Трачук, кадровий військовий польської армії, який у 1940 р. втік з німецького полону. За наказом провідників ОУН, служачи в поліції, він формував націоналі­стичне підпілля.

Окупаційною владою було введено надзвичайний стан, який обмежував свободу пересування населення, встановлював комендантську годину, жителі зобов'язані були зареєструватися за місцем проживання. Вводилася карткова си­стема. Було чітко визначено, скільки зерна може змолоти селянин у млині для своєї сім'ї. Селяни були зобов'язані здавати поставки продуктів.

На початку осені на південній околиці Демидівки італійські солдати збудува­ли склади для зерна, яке збирали з селян. Однак саботаж, спрямований на зрив грабіжницьких планів окупантів став всенародною формою боротьби. Масовість опору, особливо незримого, пасивного, відчували на собі чиновники окупацій­ного апарату. Про це красномовно свідчать документи самих окупантів: „Постав­ки вивозяться повільно, накази не виконуються".

Директивні документи партії більшовиків, прийняті в Москві та Києві, оріє­нтували місцеві партійні організації на створення підпільних партійних комітетів. Антифашистську діяльність вели колишні члени КП(б)У, працівники радянських органів воїни - червоноармійці, що потрапили в оточення. Радянське команду­вання закидало в тил німецько-фашистської армії спеціальні групи і окремих роз­відників для проведення диверсійної діяльності.

До початку війни ОУН покладала певні надії на німецьку армію, але дуже скоро теж втяглася у протистояння окупантам. В травні 1942 р. з'єднання Бульби-Боровця вступило в переговори з представниками центрального штабу радянсь­ких партизанів. Була прийнята пропозиція про припинення взаємної ворожнечі і встановлення нейтралітету, який тривав трохи більше шести місяців. Впродовж 1942 року в нашому краї наростала активність радянських партизан. В цей час на Демидівщину заходили партизани загону Д.Медвєдєва. В листопаді 1942 р. через Демидівку пройшли з'єднання С.А.Ковпака, О.М.Сабурова, загін І.П.Федорова. Демидівчани приязно зустрічали їх, допомагали продуктами, деякі стали партизанами цих загонів.

З початком дій партизанів встановлювався принцип колективної відповідальності населення за напади на німецьких солдатів. Німці розстрілювали дітей, немовлят, стариків без суду і слідства. Починаючи з 1942 р. масового характеру абрало вивезення молоді для примусових робіт в Німеччину. Це перетворилося а справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. Протягом року тільки з Демидівки було вивезено понад 50 молодих жінок і чоловіків. Незважаючи на репресії, рух опору наростав.

В офіційному повідомленні поліції безпеки і СД Німеччини відзначалося: „Українська поліція у значній масі виключається з боротьби проти бандерівських банд тому, що вона сильно засмічена бандерівцями”. Спроба німецької адмініст­рації в середині березня провести арешти і роззброєння окремих підрозділів ук­раїнської допоміжної поліції стали поштовхом до масової непокори. У Демидівці поліцейський підрозділ на чолі з А.Трачуком зі зброєю в руках перейшов на неле­гальне становище.

Офіційна лінія поведінки радянських партизанів стосовно ОУН-УПА була вперше визначена у листі першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова від 23 бе­резня 1943р. на ім'я партизанських ватажків С.Ковпака і С.Руднєва. В цьому доку­менті говорилося, що керівники націоналістичних партизанських формувань - „це німецькі агенти”. На підставі цього командирам партизанських загонів реко­мендувалося: викривати керівників націоналістичних формувань як ворогів ук­раїнського народу і німецьких агентів. Сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу УПА в площину громадянської братовбивчої війни.

У квітні 1943р. повстанські боївки розпочали знищувати німецьку адмініст­ративну владу. І першою жертвою став демидівський ляндвірт Лідке, вбитий у великодню суботу, 24 квітня. У відповідь карателі спалили на хуторі п'ять хат. Но­вим ляндвіртом був призначений Шліхтер, але його правління було недовгим.

Зі зміцненням своїх сил, УПА в червні-серпні 1943 року повністю переби­рає владу в свої руки, вибивши німців з Демидівки. Як згадує один із учасників тих подій, житель Дублян М.М.Швагрун, тоді жартівливо співали:

„3 Берестечка до Козина - Самостійна Україна”.

Поступово майже над усім Лубенським надрайоном встановлюється влада УПА. Господарським життям району керували тепер господарські відділи, що були створені при теренових проводах ОУН. На першій нараді керівників район­них господарчих відділів, яка відбулася на Вербщині у липні 1943р., господарчі відділи районів поділили на заготівельну, промислову, торгівельну та бухгалтерсь­ку референтури. Референтури Дубенського надрайону очолили: заготівельну - тереновий провідник Крига, промислову - Ніпрук-Мазепа, лісозаготівельну - Байда-Микола Косюк з Демидівщини, торговельну - Степовий, а бухгалтерську - Троян-Григорій Павлюк. Демидівським районним господарчим відділом керував Максим.

Для виготовлення військової форми для упівців населення пожертвувало полотно власного виробу, яке спеціалісти пофарбували в зелений колір. Кра­вецькі артілі, які були створені по всьому району, в тому числі і в Демидівці, за місяць виготовили кілька тисяч військових мундирів. Шили також фуфайки, теплі штани й кожухи, білі маскхалати. Жіноча господарсько сітка, якою керувала Ве­селка, виготовляла для повстанців вовняні светри, шарфи і рукавиці. Запрацюва­ли також гарбарні і шевські артілі.

Для переробки сільськогосподарської сировини для потреб УПА і населення господарчі відділи відкрили ряд підприємств. Була скасована введена німцями кар­ткова система, запрацювала молочарня, млини, запроваджувались кінні млини.

Активну участь у господарчій діяльності для потреб УПА брали чехи. На відміну від поляків, вони приязно жили з українцями. Чехи конструювали не­обхідні верстати, створювали виробничі артілі й майстерні. Важливим центром господарської роботи для потреб УПА стали Чеські Вовковиї. Тут чехи виготовля­ли спирт для потреб Українського Червоного Хреста, шили обмундирування і взуття, у римарській майстерні робили для кінноти доброякісні сідла і упряж. У Боремлі працювала тютюнова фабрика.

Лісоземельна референтура дбала про те, щоб селяни мали достатньо зерна для засіву своїх земельних наділів та охороняла ліси від винищення. Під захистом оунівських відділів селяни Демидівки і околиць вчасно зібрали врожай і обмоло­тили зернові. Німці не дістали восени 1943 р. жодного центнера для рейху.

Командуючий УПА Клячівський-Клим Савур 30 серпня 1943 року наказав створити у кожному українському селі систему самозахисту. Усі чоловіки мали пройти військову підготовку. Інструкторами загонів самозахисту в Демидівці були Олексій Мохонько - полонений лейтенант радянської армії, Володимир Дубчук, що до війни працював у військкоматі, Микола Мельничук-Вертун. Зброї не було, тому навчання проводили з дерев'яними гвинтівками.

З наближенням лінії фронту до західних областей України керівники ОУН-УПА змушені по новому осмислювати аспекти стратегії і тактики визвольного руху. У зв'язку з очікуваним поверненням в Західну Україну радянської влади вони заявляли, що „з рідних земель нікуди не підемо і приймемо більшовиків як кожного окупанта”. Сповідуючи ідею боротьби за вільну, суверенну державу, Українська Повстанська Армія опинилася у стані війни на два фронти - проти гітлерівського та сталінського режимів. До того ж складність українсько-польських стосунків нерідко виливалася у прямі зіткнення, в яких брали участь озброєні боївки з обох сторін. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в українському на­ціоналістичному таборі існував і внутрішній фронт, обумовлений розколом між мельниківським та бандерівським напрямами.

Як і в кожній війні, поряд зі свідомим бажанням воювати за праведне діло мали місце прояви зневіри, панічного страху, дезертирство. Ми ніколи не зможе­мо довідатися з точністю до відсотків, хто з солдатів минулої війни бився за ра­дянський лад, сталінську політичну систему, хто взяв зброю в силу необхідності, а хто без зайвих сумнівів і докорів совісті наклав головою за Україну, за рідну домівку і зганьблений край.

В середині березня Червона армія наблизилася до Демидівки. З ходу взяти її не змогли, бо фашисти збудували укріплення в районі сучасної автостанції, міст з Лішні в Демидівку спалили, на Загреблі стояли фашистські танки. 17 березня 1944 року почався бій за Демидівку. У визволенні Демидівки брав участь шостий кавалерійський корпус першої гвардійської кавалерійської дивізії. Радянські війська наступали з двох сторін, але вигідна позиція фашистів давала їм можливість запек­ло оборонятись. Фашистів вибили з Демидівки, але в бою загинуло багато ра­дянських бійців.

Після визволення Демидівщини почалася відбудова зруйнованого війною господарства. Але вона відбувалася у складних умовах протистояння радянської системи і підпілля ОУН-УПА, яка продовжувала боротьбу. Радянська репресивна система переслідувала всіх, хто звинувачувався в українському буржуазному націоналізмі або в посібництві йому. Люди, запідозрені в зв'язках з УПА чи ОУН, репресовувалися, їх сім'ї вивозилися в Сибір. Радянський уряд для знищення на­ціоналістичного підпілля спрямував усі сили, не гребував ніякими методами. 26 липня 1945 р. нарком НКВД УРСР Рясний звітував Берії про діяльність на теренах Західної України „спецгруп" органів НКВС, які діяли під маркою УПА: „Беручи до уваги, що частина тих, які з'явилися з повинною, має широкі зв'язки з керівни­ками оунівського підпілля і УПА, а також добре ознайомлена з конспіративними порядками антирадянського підпілля, частину цих людей ми почали використову­вати як окремих агентів-бойовиків, а пізніше в бойових групах особливого при­значення... Ці групи мали такі завдання:

І.Захоплення або фізичне знищення керівних центрів або ватажків ОУН-УПА.

2.  Знищення дрібних банд УПА і місцевих боївок ОУН-СБ.

3.  Підведення банд УПА під оперативний удар органів та військ НКВД."

         Виконавцями цих енкаведистських цілей на Демидівщині була спецбоївка Андрія Остапюка та Сафата Панасюка, вбивць і грабіжників, керівництво якою здійснював енкаведист Олексій Чернов. Під виглядом загону УПА, вони здійсню­вали терор і грабували населення, вбили немало повстанців і ні в чому не винних людей, паплюжили своїми діями український національно-визвольний рух. У свою чергу, служба безпеки ОУН знищувала прорадянські елементи, офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Вояки УПА намагалися перешкодити колективізації, депортаціям, створенню ра­дянської адміністрації на місцях. Однак сили були нерівні. Практично на початку  50-х їх опір на Демидівщині припинився.

         Жителі Демидівки з перших днів визволення допомагали фронту як про­дуктами харчування, так і грошима. Крім того, надавалася допомога госпіталям та шефська допомога шахтарям та металургам Донбасу.

         Розгорнулася відбудова сільського господарства, підготовка до весняної сівби, боротьба з безпритульністю та бездоглядністю дітей. 10 квітня 1944 р. поча­лося навчання дітей шкільного віку.

         Вже у вересні 1944 р.в Демидівці відкрився районний клуб та бібліотека.

         На базі господарства Ломакіна було створено артіль "Красная звезда" №1 (№2 була в Боремлі). Артіль мала лісораму і два деревообробні круглопильні верстати. Артілі підпорядковувався і цех у Вовковиях. Підприємство поступово розвивалося, збільшувало кількість робітників (з 30 у 1945 році до 110 у 1975). Згодом на базі артілі був створений промкомбінат, який мав швейну та швецьку майстерні, майстерню по ремонту годинників, виготовляли також шафи для одежі, круглі столи, інші меблі на замовлення.

         На околиці Демидівки діяли піч по випалюванню вапна та цегельний завод. В 1956-59 рр. Демидівський промкомбінат збудував цегельний завод на Мар'янці, який випускав дуже якісну цеглу (проіснував до 1967 рр.).

         Вживалися заходи по відновленню колгоспу ім. М.С.Хрущова, який розпо­чав свою діяльність в 1945 році.

         Відбудова сільського господарства в нашому краї відбувалася в складних умовах. Селяни в переважній більшості прагнули вести індивідуальне господар­ство. А в той же час влада тримала курс на колективізацію сільського господар­ства. Колективізація велася в основному в формі жорстокого примусу. До почат­ку 50-х років вона фактично була завершена.

         Значне місце у розвитку колгоспів та сіл району посідала Демидівська МТС. Держава постачала машинно-тракторній станції трактори та іншу сільськогоспо­дарську техніку. При МТС діяли курси механізаторів, де щороку навчалося по кілька десятків чоловік Так, протягом 1949 р. було підготовлено 31 механізатора. До 1950 р. практично заново був відбудований райцентр, в якому функціонувало 8 промислових об'єктів, 7 торгових приміщень, 2 клуби, 4 школи, 4 лікарські уста­нови, 72 житлові квартири, 9 овочевих складів та льодників.

         В 1954 році Демидівській сільраді були підпорядковані населені пункти Дубляни і Лішня. В 1959 році Демидівка отримала статус селища міського типу.

         Наприкінці 1962 р. Демидівський район був розформований, а Демидівка ввійшла до складу Млинівського району. Ця подія негативно вплинула на подальший розвиток Демидівки. Адже за більш як 30 років не було збудовано жодного метра квадратного житла, жодного адміністративного будинку за державний рахунок.

           Однак гордістю демидівчан став колгосп "Україна". Ще 1 липня 1950 року колгоспи сіл Демидівки, Дублян та Лішні об'єдналися в один, який у 1959 році отримав назву "Україна". Він мав у довічному користуванні 3232 га землі. На "великих площах вирощувались зернові та технічні культури, серед яких переважали цукрові буряки. Це було багатогалузеве господарство, один з кращих колгоспів району та області. Машинно-тракторний парк колгоспу нараховував 30 тракторів, 5 комбайнів, 18 вантажних машин та іншу техніку. В господарстві широко використовувалася електроенергія, яка надходила з Добротворської ДРЕС. На кінець сьомої п'ятирічки загальні грошові доходи колгоспу досягай 1 млн. 673 тис.карбованців. Завдяки високим прибуткам колективного господарства стало можли­вим систематично розширювати матеріально-технічну базу, покращувати жит­лові умови його трудівників.

         В 1963 році в Демидівці було відкрито професійно-технічне училище, яке розпочало підготовку трактористів та робітників інших професій.

         В той же час в Демидівці функціонували кілька підприємств. Серед них відділення "Сільгосптехніки", "Міжколгоспбуд", експлуатаційна дільниця, плодоовочевий консервний та промисловий комбінати, інкубаторно-птахівнича станція, цегельний завод, пекарня, заготівельний пункт.

         Розвиток Демидівки у 70-80 роки XX століття відзначався складністю і супе­речливістю. З одного боку збільшувалося виробництво сільськогосподарської продукції та підвищувався добробут народу, з іншої - темпи зростання вироб­ництва та ефективності праці значно знизилися. Для покращення ситуації на по­чатку 80-х років була прийнята Продовольча програма, але її показники не вико­нувалися. Однією з причин труднощів став постійний відтік молоді з селища.

         Перебудова, яка з ініціативи М.С.Горбачова розпочалася в СРСР у 1985 р., призвела до значних змін у різних сферах суспільного життя. В кінці 80-х років в Україні виникають організації національно-демократичного спрямування. Під впливом їх діяльності в національну свідомість демидівчан все більше входить ук­раїнська символіка: синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн „Ще не вмерла Україна”. Перебудова, яка повинна була модернізувати радянську систему, не вико­нала поставлених завдань і призвела до наслідків, не передбачуваних її ініціатора­ми. У процесі подальших намагань зміцнити Радянський Союз, реакційно налаш­товані комуністи у Москві 19 серпня 1991 р. зробили спробу державного перево­роту. Але вона закінчилася невдало. Цим скористалися демократичні сили в ук­раїнському парламенті і 24 серпня Верховна Рада України майже одностайно прийняла Акт про державну незалежність України. А 1 грудня понад 95 % деми­дівчан, що взяли участь у Всеукраїнському референдумі, підтвердили Акт про державну незалежність України.

         Саме в цей час серед інтелігенції Демидівки та навколишніх сіл поширюється ідея відновлення Демидівського району. Відповідно в селищі утворюється ініціа­тивна група, яку очолює Ярослав Михайлович Дунас. Завдяки твердій позиції, яку зайняли члени ініціативної групи та при підтримці практично всіх верств насе­лення регіону, Верховна Рада України своєю Постановою від 22 вересня 1995 року № 34495 ВР ухвалила утворити в Рівненській області Демидівський район з центром в смт. Демидівка. Уже в листопаді 1995 р. регулярно почали виходити в ефір передачі Демидівського радіомовлення, а в грудні побачив світ перший номер газети „Вісник Демидівщини”. На протязі березня-липня 1996 року почали функ­ціонувати як самостійні організації «Демидівський молокозавод», райагрохім, дорожній відділ, а з 1997 року стали самостійними підприємствами: Демидівський РЕМ, Демидівський районний вузол зв'язку, ОППЗ „Рівне пошта”, Демиді­вський „райтелеком”. 9 жовтня 1996 року виконкомом Демидівської селищної ради прийняті символи (герб та прапор) Демидівки. Автор проектів Ю.Терлецький. Герб Демидівки: у зеленому полі та відділеній зубчасто-червоній главі - золотий колос. Прапор Демидівки: квадратне полотнище, що складається з двох горизонтальних, розділених зубчастими січеннями смуг - верхньої червоної (шириною в 1/3 прапора) та нижньої зеленої, у центрі на всю висоту прапора - жовтий (золотий) колос. Зелене зубчасте поле символізує легенду про давній замок та багаті ліси, що оточують селище. Золотий колос уособлює сільське господарство як основний вид заняття місцевих мешканців. Щит увінчує срібна міська корона.

           На початку XXI ст. на території селищної ради нараховувалося 1126 дворів, в яких проживало 4213 чоловік. Селищній раді були підпорядковані населені пункти Демидівка, Дубляни, Лішня. З вересня 1999 р. очолив Демидівську селищну раду М. О. Яремчук. На території селища знаходиться райдержадміністрація, її структурні підрозділи, районна рада, районний суд, управління юстиції, районний центр зайнятості, лікарня, консервний завод, молокозавод, сільськогосподарський кооператив „Агро-Сервіс", Дублянське лісництво, банківські установи, автостанція, 32 торгові точки, 2 перукарні, лазня, сауна, майстерня по ремонту взуття, Демидівський ліцей, Будинок творчості шко­лярів, музична та спортивна школи, вище професійне училище, приватні підприємства.

 

 

 




Реєстрація
Логін
Пароль
Реєстрація
Опитування

Лицензія Creative Commons

Весь контент доступний за

ліцензією Creative Commons

 Attribution 4.0 International license.

 

http://i.piccy.info/i9/a3a611658106e2cf8d2009ce55fb2344/1536133737/3956/1265109/fcb.png



http://www.pfu.gov.ua/content/uploads/2017/11/logo.png

Пенсійний фонд України

Інструкція з отримання довідок з QR-кодомЗапровадження нових онлайн-сервісівЯк налаштувати сервіс СМС-інформуванняВідеосюжет про інформаційну сторінкуВідеосюжет про комунікації

http://i.piccy.info/i9/9e20078ec674f4e250088cb93f861f6d/1474557374/5327/873438/43.png 

http://i.piccy.info/i9/865b59e27c4ab2b624768993b0ec16f7/1521470965/17997/1200995/p_dtrymka_agrar_v.jpg

http://i.piccy.info/i9/6e249a829d5195bf05b41fa8102168b2/1479993050/27037/1093076/BPD.jpg

Енергоефективність 

http://i.piccy.info/i9/c4b9f45f44159dde3a71e6b4077422a5/1474467380/151222/1070329/3B1.png 

http://i.piccy.info/i9/c4717e24ada4cc7ec052cbad36d18448/1502357018/87844/1159358/banner_160x236_meet_your_child.jpg

http://i.piccy.info/i9/e84218c5ce02d1763309b70fb69e1e92/1503300762/92251/1159358/uamap.jpg

Запитання | Адміністратор
Інформаційний супровід: pressa1@rv.gov.ua Тех. підтримка: forweb@rv.gov.ua  ©  Рівненська обласна державна адміністрація
 
 

    

 

Телефон довіри Рівненської облдержадміністрації

працює щоденно

з понеділка по п»ятницю (крім святкових, неробочих і вихідних днів) з 10.00 до 17.00 (обідня перерва з 13.00 до 14.00) за абонентським номером (0362) 695318.